що ще лишилося попереду.
– Якщо ти не сон, то я прокинуся, – відповів Слава й розплющив очі. – Не наснилося! Ти справжня і поруч зі мною! Маринко, знаєш, що я зараз подумав?
– Ні, не знаю, – з ледве помітною усмішкою на обличчі відповіла Марина.
– Людина все життя щось шукає, а на схилі літ починає розуміти, що її метушня нічого не варта, а для щастя потрібно так мало!
– Ти хочеш сказати?..
– Так! Я – щасливий! І все завдяки тобі! Дякую долі, що звела нас!
– Я спізнюся на роботу, – нагадала Марина. – Якщо мене звільнять, то я стану не такою вже й щасливою.
– Усе! Встаю і біжу!
Після спільного сніданку Марина вперше за багато років не відчула самотності прийдешнього дня. Вони разом вийшли з квартири, і Марина, зазирнувши за вхідні двері, раптом зблідла. Там стояли білі лілії, викопані з корінням.
– Квіти… Це мені… Це зробив маніяк, – перелякано й затинаючись пробелькотіла жінка.
Слава обійняв її за плечі, притягнув до себе.
– Заспокойся, це ще нічого не означає, – спокійно й урівноважено запевнив він. – Може, ти їх замовляла?
– Точно! – Марина ляснула себе по лобі долонею. – Я ж просила сусідку привезти з дачі білі лілії для подруги!
– Ось бачиш! А ти відразу панікуєш. Іноді ми самі собі ускладнюємо життя, роблячи трагедію зі звичайних подій.
– Як я могла забути?! От дірява голова! – лаяла себе жінка за забудькуватість.
Марина подзвонила в сусідчині двері, але їй ніхто не відчинив. Тоді вона зателефонувала сусідці на мобільний і лише по тому, як жінка підтвердила, що то вона залишила квіти під дверима, заспокоїлася.
– Чому ви не принесли квіти до квартири? – поцікавилася вона. – Я постійно була вдома.
– Мариночко, вибач, але вчора ввечері я зовсім випадково побачила у вікно, як ти поверталася додому із цікавим і екстравагантним чоловіком, – пояснила сусідка. – Тому вирішила вас не турбувати й поставила лілії в коридорі.
Подякувавши жінці, Марина сказала Славі:
– Сусідка випадково побачила нас разом.
– Звісно, що випадково, – усміхнувся чоловік. – Хто б сумнівався?
Марина прийняла зміну та дістала мобільний телефон, аби, як зазвичай, порозмовляти з Тамарою. Проте номера подруги вона не набрала.
Їй хотілося розповісти про минулу неймовірну ніч, поділитися враженнями, як це вона робила раніше, але щось її зупинило.
«Я просто боюся зізнатися у своєму щасті, – вирішила жінка. – Напевно, потрібно спочатку самій ним насолодитися, а вже потім плескати язиком».
Марина почувалася незручно через сьогоднішню неспроможність бути щирою та відвертою з подругою, тож, аби не думати про це й відволіктися, з головою поринула в роботу.
Розділ 16
Після роботи Анатолій заїхав до Тамари, щоб забрати її до себе на ніч.
– Нарешті завтра маю довгоочікуваний вихідний! – сказав він. – Хочу відпочити разом із тобою,