мені заткатися. Він не переймався тим, що мене хтось почує. Саме тоді я зрозумів, що опинився в дідька на рогах. Я продовжував смикати і зрештою спромігся зламати один замок, проте друга рука досі була прив’язана до стіни. Я потягнувся вільною долонею до лавиці, щоб спробувати схопити якийсь інструмент. Мало не викрутив плече з суглоба, але зміг дістати до сокири. Спробував відрубати те, що залишилося від кайданків, не відрубавши собі зап’ястя. Боявся, що він прийде і застукає мене. Я лише мріяв про шанс на втечу. Змовк, але злякався, що це приверне його увагу, тож взявся волати, заглушуючи звуки, з якими сокира рубала метал. Вона дзеленчала, як грьобаний церковний дзвін.
Він підвів погляд.
Чендлер кивнув, закликаючи продовжувати, зачудований яскравими спогадами чоловіка. Слова текли з його рота, наче вода з прорваної греблі.
– Мені якось вдалося погнути метал, наче якійсь надлюдині, і я звільнив другу руку. Ключ від кайданів на ногах висів там на цвяху, тож за кілька секунд я вибрався з них. Почувався наляканішим, ніж коли був закутий. Пригадую, як спробував штовхнути двері повітки, але на них був навісний замок. Єдиним виходом були двері поруч. Ті, з яких з’являвся він. Тож я відчинив їх. За ними була невеличка кімнатка, повна продуктів.
Ґабрієль важко видихнув. Наче перед тим затамував подих.
– А Гіт? – хотів знати Чендлер.
– Сидів за столом, укритим папером і мапами. На стіні висів великий хрест. Я навшпиньки пішов до дверей, але коли відчинив їх, заскрипіли петлі. Він обернувся. Ми витріщилися один на одного як застиглі. А потім почалася гонитва. Я вибрався на вулицю, проте, здається, наче опинився посеред лощини. Навкруги лише дерева й земля. Я й гадки не мав, куди прямувати, тому побіг праворуч.
– Чому праворуч?
– Не зна’… думаю, через те, що я правша… не можу сказати вам, чому. Усе навкруги було однакове. Ноги затерпли від кайданів, але я розумів, що мушу рухатися швидко, бо не знав, чи є у нього зброя.
Чендлер майже бачив, як Ґабрієлеве серце гупає під футболкою. Спогади накрили його рясною і неконтрольованою хвилею. Зробивши глибокий вдих, який, здавалося, витягнув із задушливої кімнати останній кисень, Джонсон повів далі.
– Я прямував до хребта. Озирнувся і побачив його за десяток метрів від себе. Продовжував бігти, аж поки не перечепився за якийсь клаптик розпушеного ґрунту і не впав на маленьку галявину. Уся земля там була перекопана. – Ґабрієль уперся поглядом у сержанта. – Це були могили.
Здавалося, атмосфера в кімнаті зробилася ще гнітючішою.
– Могили? – Чендлер нахмурився. – Звідки ви знаєте?
Ґабрієль похитав головою.
– Я не… не точно. Пам’ятаю лише, що тоді подумав, що вони схожі на могили. П’ять, шість, сім, можливо… прямокутні латки. – Чоловік змовк і витріщився на сержанта так, наче щойно збагнув, як близько був до смерті.
– Я підвівся, кинувся бігти і піднявся на пагорб. Сподівався, що з верхівки зможу побачити щось, але там не було нічого, лише схил із протилежного боку. Мені не слід було зупинятися.
Знову ковтнув