О, це ти, Скотте. Акурат о десятій. Із чим прийшов?
Скотт був кремезним чоловіком, чистих шість футів чотири дюйми[1], з невеликим черевцем.
– Сам не до кінця розумію. Можливо, нічого, але… Є одна проблема. Сподіваюся, не дуже серйозна, але все може бути.
– Така проблема, яку ти не хочеш обговорювати зі своїм лікарем?
Елліс мав сімдесят чотири роки. А ще ріденьке сріблясте волосся і ледь помітну кульгавість, яка, проте, не особливо заважала йому на тенісному корті. А саме там вони зі Скоттом познайомились і стали друзями. Не близькими, але так, просто друзями.
– О, до лікаря я ходив, – заперечив Скотт, – повністю обстежився. Давно вже це треба було зробити. Кров, сеча, простата, від і до. Усе перевірили. Холестерин трішки зависокий, але все в межах норми. Я боявся, чи то не діабет. На це найбільше натякав «ВебЕмДі»[2].
Принаймні доки Скотт не дізнався про одяг. Тієї штуки з одягом не було на жодному сайті, ні медичному, ні іншому. Це точно ніяк не стосується діабету.
Елліс провів його до вітальні, з еркерного вікна якої було видно чотирнадцятий майданчик для гольфу закритого котеджного містечка Касл-Рок, де тепер жили вони з дружиною. Доктор Боб і сам час від часу був не від того, щоб позаганяти м’ячики в лунки, але більше полюбляв теніс. Гольф любила Еллісова дружина, і Скотт підозрював, що саме тому вони живуть тут, коли не зимують у себе в схожій, спортивно оснащеній резиденції у Флориді.
– Якщо думаєш, де Майра, то вона в Методистському жіночому об’єднанні, – пояснив Елліс. – Принаймні мені так здається, хоча, може, і в одному з тих її місцевих комітетів. Завтра їде в Портленд на засідання Мікологічного товариства Нової Англії. Скаче як вужиха на пательні. Скидай куртку, сідай і розказуй, що там у тебе.
Хоча був лише початок жовтня, не дуже холодно, Скотт прийшов у парці «Норт-Фейс». Коли він скинув її й поклав поруч себе на дивані, у кишенях щось дзвінко забряжчало.
– Кави хочеш? Чаю? Там, здається, ще є ранкова випічка, якщо…
– Я втрачаю вагу, – перебив його Скотт. – От із чим я прийшов. Трохи смішно, знаєш. Раніше я навіть не підходив до ваг у ванній, бо останні років десять мене не надто цікавили новини, які ті мені приносили. А тепер це перше, що я роблю з самого ранку.
Елліс кивнув.
– Ясно.
Скотт подумав, що кому-кому, а йому немає сенсу уникати ваг у ванній; бабуся назвала б Доктора Боба «навощеною ниточкою». Він, скоріш за все, проживе ще років із двадцятку, якщо не випаде якась шалена карта. Можливо, навіть і до сотні дотягне.
– Я добре розумію, що таке синдром уникнення ваг, постійно таке бачив у людей до того, як вийшов на пенсію. Бували і протилежні випадки – нав’язливе зважування. Здебільшого в людей з булімією й анорексією. Ти взагалі під ці категорії не підпадаєш. – Доктор нахилився вперед, стиснувши долоні між кістлявими стегнами. – Ти ж розумієш, що я на пенсії, так? Можу дати якусь пораду, але рецепта не випишу. І порада моя, напевно, буде піти назад до свого лікаря і викласти все це йому.
Скотт усміхнувся.
– Підозрюю, що мій лікар одразу захоче замкнути мене в лікарні для різних перевірок, а минулого місяця я дістав серйозне замовлення – дизайн сайтів для мережі крамниць. Не вдаватимуся в деталі, але чек там жирний. Дуже пощастило дістати цю халтурку. Це для мене великий крок, зможу працювати навіть тут, у Касл-Року. От у чому краса комп’ютерної ери.
– Але не зможеш працювати, якщо зляжеш, – сказав Елліс. – Розумний ти чоловік, Скотте, і я, звісно, впевнений, що ти знаєш: втрата ваги – це ознака не лише діабету, але й раку. Окрім усього іншого. Скільки ти втратив?
– Двадцять вісім фунтів[3]. – Скотт визирнув з вікна і задивився на білі гольф-кари, що рухалися по зеленій траві під блакитним небом. Якби це сфотографувати, світлина б запросто опинилася на сайті Гайленд-Акрз. Скотт був упевнений, що сайт вони мають (зараз у всіх він є, навіть придорожня будка, де яблука й кукурудзу продають, має свій сайт), але таких він не робить. Він перейшов на дещо більше. – Наразі.
Боб Елліс розплився в усмішці, демонструючи досі власні зуби.
– Це немало, так, але, думаю, нічого страшного. Як для такого здоровила, ти непогано рухаєшся на корті і працюєш у спортзалі, а завелика вага навантажує не лише серце, але й загалом усе. Це ти, думаю, й так знаєш. Із «ВебЕмДі». – На цьому він закотив очі, а Скотт усміхнувся. – Скільки зараз важиш?
– А вгадай, – відповів Скотт.
Боб розсміявся.
– Тут тобі що, сільський ярмарок? Але в мене «к’юпі» вже скінчилися[4].
– Скільки часу ти пропрацював лікарем? Років тридцять п’ять?
– Сорок два.
– То не прибідняйся, ти зважував пацієнтів тисячі разів. – Скотт підвівся, довготелесий, із широким тулубом, одягнений у джинси, фланелеву сорочку і взутий у потерті черевики «Джорджія Джаєнтс». Він більше скидався на лісника чи доглядача коней,