дуже поганими.
Моряки били вікна по всій Еверґрін; одягнені в синє морські піхотинці систематично трощили вуличні ліхтарі, усе більше занурюючись у безкарну темінь. Забувши про своє суперництво, солдати й морпіхи перевертали автомобілі, припарковані перед винними крамницями, а тут же, на хідниках, юнаки-моряки в тільняшках та білих кльошах лупцювали стиляг, що суттєво переважали їх кількісно. Подекуди траплялися групки моїх колег разом зі здоровилами із Берегової охорони та Військової поліції.
Я не знаю, як довго я там простояв у розгубленому заціпенінні. Нарешті я подивився на Вабаш у бік Першої і побачив там лише маленькі будиночки та дерева, ніяких тобі пачуко, поліцейських чи кровожерливих вояк. Перш ніж я зрозумів, що роблю, я понісся туди на повній швидкості. Я би так і біг, доки не впав, але, почувши пронизливий сміх, що долинав із ґанку будинку переді мною, зупинився, немовби вкопаний.
Я пішов на звук. Пронизливий голос вигукнув:
– Ти вже другий молодий лягавий, що драпає із цього лупню. Я тебе не звинувачую. Важкувато розібратися, на кого кайданки чіпляти, нє?
Я стояв на ґанку й дивився на старого. Він вів далі:
– По радіо передають, що таксисти ганяють до Об’єднаної організації обслуговування в Голлівуді і привозять сюди морячків. Радіоведучі називають це висадкою десанту й щопівгодини ставлять «Підняти якорі»[4]. Та я й сам бачив морпіхів вниз по вулиці. То що, це і є морський десант?
– Я не знаю, що це таке, але я повертаюся.
– Ну, ти не один піджав хвоста. Щойно ось туди побіг якийсь здоровило.
Цей дідуган почав нагадувати мені хитру версію мого батька.
– Час піти присадити цих пачуко.
– Думаєш, приятелю, це так просто?
– Я постараюся.
Старий захоплено засміявся. Я зійшов із ґанку й попрямував назад, постукуючи палицею по нозі. Усі ліхтарі вже розбито, і відрізнити солдатів від зутерів було майже неможливо. Розуміючи, що це дозволяє мені легко розібратися зі своєю дилемою, я приготувався вступити в бій. Аж раптом почув за спиною: «Блайхерте!» і зрозумів, ким був той другий утікач.
Я побіг назад. Це був Лі Бланшар, «надія білого Півдня», який бився із трьома вдягненими в парадну форму моряками та одним пачуко при повному наряді. Вони загнали його в кут на центральній стежці бунгало, проте він тримався на відстані, розмахуючи своїм негролупом. Моряки намагалися дістати його збоку дошками, та Бланшар уникав ударів, пританцьовуючи навшпиньки. Пачуко здивовано погладжував іконки в себе на шиї.
– Блайхерте, код три!
Я влетів у бійку, роздаючи своєю палицею удари по начищених латунних ґудзиках та стрічках. Намагаючись обмежити морським піхотинцям простір, я насувався ближче, отримуючи незграбні удари кийками по руках і плечах. Це нагадувало клінч із восьминогом, тільки ось не було надії ані на рефері, ані на гонг, що сигналізує закінчення раунду, і, підкорившись інстинктам, я кинув свою палицю, пригнув голову й почав наносити бокові удари