у «Іґл Рок Леґіон Голл», куди мій старий ходив на збори Німецько-американського союзу. Напівважка вага – то була нічийна територія, і спочатку я вважав, що її створено спеціально для мене. Зі своїми 80 кілограмами я міг танцювати навшпиньки всю ніч, завдаючи прицільні хуки, а мій лівий джеб витримав би хіба що бульдозер.
Але бульдозерів у напівважкій вазі не було, тому що будь-який спраглий слави боєць, який набирав 80 кіло, починав жерти як не в себе, аби увійти до категорії важковаговиків, навіть якщо заради цього доводилося пожертвувати половиною своєї швидкості і значною частиною сили удару. Напівважка вага гарантувала безпеку. Там можна було без проблем заробляти по п’ятдесят доларів. Напівважка вага означала, що Брейвен Даєр писатиме про мене замітки в «Times», що мій старий та його другани-антисеміти носитимуть мене на руках, а також – що я залишатимуся великим цабе, аж поки не залишу Ґлассел-Парк та Лінкольн-Гайтс. Словом, досягну свого максимуму, не дуже при цьому надриваючись.
А потім з’явився Ронні Кордеро.
Це був мексиканець з Ель-Монте, що виступав у середній вазі, з разючою силою в обох руках та крабоподібною манерою захисту – високий, лікті притиснуті до боків, щоби відбивати удари в корпус. Йому було всього лише дев’ятнадцять, і, як для своєї ваги, він мав великі кістки, а отже, потенційно міг наростити м’язи і стрибнути на дві категорії вище – до важковаговиків, де крутилися грубі гроші. На його рахунку була серія із чотирнадцяти перемог нокаутом у перших раундах в «Олімпіку», де він швидко поклав на ринг усіх топів Лос-Анджелеса в середній вазі. Вдосконалюючись і прагнучи потягатися із кимось сильнішим, він кинув мені виклик на сторінках «Геральд».
Я знав, що він зжере мене живцем. Я знав, що програш цьому мексиканчикові знищить мій образ місцевої знаменитості. Я знав, що ухиляння від двобою мені зашкодить, але сам бій мене уб’є. Я почав шукати, куди б утекти. Непоганими варіантами здавалися армія, військово-морський флот чи морська піхота, потім рознесли Перл-Гарбор, і вони стали виглядати ще краще. Потім старого розбив інсульт, він втратив роботу та пенсію й почав харчуватися дитячими кашками через соломинку. Я отримав відстрочку від військової служби і влаштувався до поліції Лос-Анджелеса.
Я бачив, у якому напрямку рухаються мої думки. Бики із ФБР допитувалися, ким я сам себе вважаю: німцем чи американцем, і чи не хочу я довести свій патріотизм, допомагаючи їм. Намагаючись не думати про це, я зосередив увагу на коті моєї хазяйки, що зачаївся на даху гаража, вистежуючи пташку. Коли він стрибнув, я визнав, що мені дуже хотілося, аби побрехеньки Джонні Фоґеля виявилися правдою.
Судові пристави були зірками у світі поліцейських. Вони виглядали доглянуто, носили цивільне й могли їздити на цивільному автомобілі. Пристави займалися насправді серйозними злочинцями, а не розганяли бухарів біля бару «Опівнічна Місія». Судові пристави працювали в офісі окружної прокуратури, поруч із Відділом детективів, а потім вечеряли із мером Боуроном, якщо він мав настрій слухати їхні історії.
Ці думки мене засмутили. Я спустився в гараж і гамселив