подумав Адолін, прослідкувавши за його поглядом. Удалині виднілася невеличка купка постатей, які перетинали плато, високо здійнявши Далінарів стяг, та вели за собою групу обслуги з переносним мостом Садеаса на плечах. Їм знадобився один із них, оскільки його можна було доправити швидше, ніж громіздкі мости Далінара, до яких припрягали чалів.
Адолін поспішив геть, щоби належним чином розпорядитися, хоча ніяк не міг зосередитись: у голові крутились батькові слова, передсмертне послання Ґавілара, а тепер ще й недовірливий погляд короля. Скидалося на те, що йому буде над чим поламати голову під час довгої поїздки назад до таборів.
Далінар провів поглядом сина, який метнувся виконувати його наказ. Адолінів нагрудник усе ще вкривало павутиння тріщин, хоча Буресвітло вже не сочилося з них. Через деякий час обладунок самовідновиться. Він зберіг би здатність до регенерації, навіть якби був повністю розбитий.
Його хлопчик любив понарікати, та все ж кожен хотів би мати такого сина. До самозречення вірний, ініціативний і з неабияким талантом полководця. Солдати його шанували. Може, він і тримався з ними дещо запанібрата, але таке можна пробачити. Можна було би заплющити очі навіть на його гарячковість, якби він навчився обертати її собі на користь.
Далінар полишив юнака займатися своїми справами, а сам пішов перевірити, як там Баский. Він знайшов свого ришадіума біля конюхів, котрі влаштували імпровізовану загорожу з південного боку плато. Вони перев’язали йому садна, і кінь більше не припадав на одну ногу.
Далінар поплескав велетенського жеребця по шиї, зазираючи в його непроглядно чорні очі. Кінь здавався присоромленим.
– Ти не винен, що я вилетів із сідла, Баский, – сказав Далінар заспокійливим тоном. – Я лиш радію з того, що тобі не надто сильно дісталося.
Він обернувся до ближнього конюха:
– Дай йому сьогодні ввечері більше корму та дві хрусткодині.
– Слухаю, Ваша Ясновельможносте. Але він не їстиме більше належного. Скільки ми не пробували годувати його додатково, а Баский завжди відмовляється.
– Сьогодні їстиме, – запевнив Далінар, знову плескаючи ришадіума по шиї. – Він бере їжу лише тоді, коли відчуває, що заслужив її. Отак-то, синку.
Хлопчина виглядав спантеличеним. Як і більшість конюхів, він гадав, що ришадіум – це просто ще одна порода скакунів. Неможливо вповні збагнути, що це за тварини, доки одна з них не прийме тебе як наїзника. Це як носити Сколкозбрую – абсолютно непередаваний словами досвід.
– Щоби з’їв мені обидві хрусткодині, – сказав Далінар, тицяючи в коня пальцем. – Ти заслужив їх.
Баский невпевнено зафиркав.
– А я кажу, заслужив, – повторив князь. Кінь заіржав, вочевидь вдоволений. Далінар перевірив, як там його нога, а тоді кивнув конюхові:
– Як слід піклуйся про нього, синку. Назад я поїду на іншому.
– Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
Йому підібрали скакуна – міцну мишасту кобилу. Далінар із особливою обережністю забрався у сідло. Звичайні коні завжди здавалися йому