пам’ятає цю оповідь слово в слово, хоча, напевно, не мав би. Силкуючись докопатися до смислу передсмертного послання Ґавілара, він наказував читати собі цю книгу чи не щодня впродовж останніх кількох місяців.
Великий князь був розчарований, коли з’ясувалося, що залишена Ґавіларом цитата не має однозначного тлумачення. Та він усе одно продовжував слухати, хоча й намагався не виказувати свого інтересу. Ця книга мала погану славу не тільки тому, що пов’язувалась із Загубленими Променистими. Історії на кшталт тієї, де король працює за чорнороба, належали до її найменш приголомшливих пасажів, адже в інших місцях прямо говорилося, що світлоокі нижчі за темнооких. А це суперечило воринському віровченню.
Так, нічого про це розводитися. Далінар не кривив душею, коли сказав Адолінові, ніби його не обходить, що саме про нього балакають. Та якби чутки стали на заваді його спроможності захистити Елгокара, то почали би становити загрозу, тож він мав бути обережний.
Далінар розвернув кобилу, і її копита зацокотіли по настилу. Тоді кивнув мостонавідникам на знак удячності. Вони були найпослідущими в армії, та все ж несли на собі тягар королів.
16. Кокони
За сім з половиною років до того
– Він хоче відправити мене у Харбрант, – сказав Кел, умостившись на верхівці каменя.
– Он як, справді? – запитала Ларал, йдучи по краю іншої брили, якраз навпроти нього. Її довге чорне волосся, у якому траплялися золотисті пасма, розвівалося під поривами вітру, поки вона, випроставши руки в сторони, намагалася тримати рівновагу.
Дуже незвичне волосся. Але, звісно, ще незвичайнішими були її очі – яскраві, блідо-зелені. Такі несхожі на світло-коричневі чи карі, як-от у жителів їхнього містечка. Бути світлооким і дійсно означало відчутно вирізнятися.
– Так, справді, – пробуркотів Кел. – Він говорить про це вже декілька років.
– І ти не сказав мені?
Кел знизав плечима. Він і Ларал видерлися на верхівку невисокого пасма валунів на схід від Гартстоуна. Тіен, його молодший брат, грався внизу, біля підніжжя, перебираючи камінці. Праворуч від Кела, у західному напрямку, виднілася купка невисоких пагорбів. Їхні схили були всіяні насадженнями напівдостиглих лавісових поліпів.
Окинувши поглядом поля, повні занурених у роботу селян, він відчув дивну тугу. Кожен із цих темно-брунатних поліпів виросте завбільшки з добру диню, наповнену зерном. Після просушки вони годуватимуть все містечко та армії їхнього ясновельможного. Подвижники, які проходили їхніми краями, старанно втлумачували, що Покликання хлібороба – благородне й одне з найвищих, за винятком Покликання солдата. Натомість Келів батько ледь чутно бурмотів, що особисто він вважає значно почеснішим годувати королівство, ніж битися та гинути в безглуздих війнах.
– Келе? – наполегливо повторила Ларал. – Чому ти не сказав мені?
– Вибач, – відповів той, – я не був упевнений, наскільки серйозні його