товариша, відомого кобзаря і письменника Миколи Литвина, котрий близько знав Ярослава. Вони в шістдесятих козакували в Тернополі та Львові під наглядом таємної поліції. Ну, чув то й чув. А віршів його не читав, не бачив. Десь 1987 року у Словаччині вийшла моя повість «Стороною дощик іде», і прізвище перекладачки Наталі Павулякової не викликало у мене жодних асоціацій з невідомим тоді, гнаним українським поетом. Павулякова – я думав, це щось суто словацьке. Уже пізніше, коли Наталя приїхала до Києва, вона розповіла мені про свого колишнього чоловіка з України Ярослава Павуляка. Це, звичайно, під його впливом вона стала перекладачем української літератури. Наталя розповідала про свого Колишнього з таким захватом, що я лише кліпав очима. Вона була переконана, що її Павуляк – геній. Познайомилася з ним у Московському літературному інституті, куди Ярославові вдалося втекти від переслідувань у колонії, і вони побралися. Так поет емігрував до Чехословаччини, ще далі від кадебістських наглядачів. У Братиславі опанував словацьку мову і працював у літературній агенції з авторських прав. Але жив і творив Україною. У нього була ідея-фікс. Викупити у посольстві вживаний довжелезний автомобіль «Чайка», на якому їздили совіцькі генсеки та інша урядова сволота, і прикотити на ньому в рідне село Настасів. Щоб наполохати колгоспний партактив. Щоб комунякам закрутило в носі. Не знаю, чи вдалося поетові справдити зухвалий задум до кінця, але він був близький до того. З розповідей Наталки виходило так, що Настасів для Павуляка був столицею світу або й центром Всесвіту. Довкола Настасова оберталися всі його думки й задуми. Він снив рідним краєм. Його постійно кликала дорога, яку в дитинстві йому вистругав з деревця крутого нетлінний тато. Та дорога кричала в ньому, плакала і сміялася. Та дорога обмотувала йому голову, як бинт. У них з Наталею народилася донька Мар’яна, викапаний Павуляк, але родинне життя не склалося. Річ зрозуміла і не нова, – каже Наталка: геніальність рідко приживається в рутині сімейних повинностей. Блудному Лебедю іноді треба було зняти із себе крила, випрасувати їх і повісити в шафу, опустившись на землю. Поет цього не вмів. І не хотів. Він літав.
Таким я його й побачив. Наталя запросила мене до Братислави. У неї вдома було чимало гостей, рікою лилося вино і не тільки, ми були молоді, здорові і вміли добре випити. У часи «розвинутого соціалізму» алкоголь для творчих людей теж був різновидом внутрішньої еміграції. Задзвонив телефон, Наталя зняла слухавку і засвітилася. Після розмови сказала мені, що зараз приїде Славко. Будемо знайомитися. До квартири він не зайшов, а влетів. І відразу його стало так багато, що я більше нікого не бачив. Кремезний, широкий в кості, на позір чоловік дуже міцної будови. З такою статурою якось денонсувала майже дитяча усмішка, яка не сходила йому з лиця. Він мав такі цікаві кутики вуст, де усмішка жила постійно. Чи, може, іронія? Зодягнутий був елегантно-недбало – світлі штани, мешти, світла простора сорочка. Яро теж умів добре випити. Ми сіли до