але зробив усе, щоб я не блудив у великому чужому місті. Він подзвонив професорові Празького університету Миколі Затовканюку і попросив заопікуватися мною. Провів на залізничний двірець, посадив на комфортний електропотяг. Стояв і дивився услід. Красивий, вилицюватий, смагляво-сумний. Мабуть, смуток йому навіювали вокзали, потяги, стукіт коліс. Усі ці поклики й знаки дороги. Ще не пройденої, ще далекої. І він стояв переді мною не весь. Одна його підошва була десь далеко в Настасові, друга – на пероні Братиславського двірця; одне його вибите ребро лежало в підвалі-катівні Тернопільського КГБ, друге – над Стрипою, а сьоме ребро він загорнув у мамин вишитий рушник, щоб колись зробити з нього українську Єву.
Я ще не весь. Мене ще є доволі,
але не тут, у наймах і брехні,
де все одно,
хоч у лахмітті болю,
моя душа, мов квітка на коні.
У Празі мене зустрів високий сивий чоловік старшого віку. Типовий професор. «Ви Микола Миколайович?» – підійшов я до нього. «Ні, – приязно всміхнувся до мене відомий славіст. – Я Микола Миколович. Бо мій батько був Микола, а не Миколай». Я зупинився у празькій квартирі Затовканюків. Професор жив удвох із дружиною, значно підозріливішою за нього. Коли Микола Миколович дав мені перед сном красиве видання Стуса, яке недавно побачило світ в Америці, дружина подивилася на нього з докором. Мовляв, хіба ти знаєш, з ким маєш справу, що так легковажно показуєш заборонену літературу?
Ми їздили на Ольшанський цвинтар. Тоді тут лежав Олександр Олесь. Тут поховані вояки Армії УНР і ще один дивовижний український поет Юрій Дараган, до речі, теж старшина армії УНР. Поруч Спиридон Черкасенко… Ольшанський цвинтар та автор «Казки старого млина» згодом несподівано зринуть у моєму романі «Ключ».
Ми обідали в крутому ресторані, запивали смажену качку темним, як ніч, чеським пивом, і Микола Миколович раптом мене попросив, щоб я не гнівався на його дружину. Вона дуже помислива та обачна, – пояснив він. – Тут, на еміграції, ми всі такі. Життя навчило. Так, у вас там нині перебудова, гласність і таке інше, але ми ніколи не вірили совітам… І ніколи б не прийняли у своєму домі чужу людину, якби не рекомендація Ярослава Павуляка.
Ось так. У культурному слов’янському світі ім’я Павуляка вже тоді було еталоном честі.
Через багато літ ми зустрілися в Києві. Я знав, що Ярослав повернувся в Україну, живе в Тернополі, втретє одружений, видав два метелики поезії – «Блудний лебідь» і «Могили на конях». Син мого тернопільського товариша Івана Басюка, малий Ромко, запитав у поета: «Вуйку Ярославе, а як то може так бути – могили на конях?» На що вуйко Ярослав відповів: «Не знаю. Треба спитати у Бога». Він і справді не знав. Бо цього не знає ніхто. Ніхто не відає, звідки являються ті слова. Колись Микола Вінграновський, якого Павуляк так любив, розповідав, що іноді напишуться такі слова, що й самому не віриться, що вони є. Тоді, каже,