тепер до цієї відчуженості старої діви, яка вочевидь не простить знищення ілюзії про Таїсине союзництво, спорідненість із собою.
Думка, яка майнула була й зникла, не зупинила, а додала нової сили та злості її оповіді.
До цього маленька дівчинка з маленького села росла в тому селі в старій хатині з матір’ю, не знаючи страшного слова «матір-одиначка», бо в їхньому селі його ніхто й не вимовляв. Знала інше, колись почуте, кинуте тіткою Теклею з їхньої вулиці на питання, де живе Василина Смоляк, «а, то та Смолячка, що з байстрям». Вона тоді подумала, що так чудернацьки назвала тітка їхню козу Маню.
– А чого тітка Текля козу байстрям кличуть?
– Хто тобі сказав?
Мати – сполотніла, з перекошеним лицем – йшла на неї, хапала за маленькі кіски й била рушником по губах. Ніколи – ні до, ні після того – вона не бачила мами такою страшною. Зла, та що там зла, наче сама не своя, розпатлана й неспинна, її добра матуся била Таю жорстоко, несамовито, з якоюсь дикою насолодою, а спам’ятавшись, пригортала до грудей, цілувала розпухлі від ударів губи, тулила, горнула так пристрасно, мов хотіла забрати доньку назад у себе, у своє лоно.
Тая тоді вперше пізнала, що можна, виявляється, боятися і матері – а раз так, то немає на світі нічого певного, немає того, хто любить раз і назавше. Це відкриття, сформульоване у свідомості, звісно ж, по-дитячому, та все одно жахне, вразило її, і вона заплакала – вперше за час тієї страшної вечірньої екзекуції. Правда, майже відразу злякалася, що мама знову розсердиться. Тому загнала плач усередину, душилася ним, від жалю до себе та образи за несправедливу кару тулилася лицем до маминого живота, хоч інстинктивно й відштовхувала рученятами мамині руки, які гладили голову й плечі, і так непомітно серед цього безмовного плачу та повинної ласки й заснула.
«Мама вчора мене била», – згадала Тая, коли встала, і щось у ній заболіло, але не там, де мама била, а всередині. Вона виглянула у вікно, побачила подвір’я, козу Маню, яка мирно щипала моріжок, і зненавиділа її на все життя.
Вибігла надвір, боса, у самій сорочечці, й заходилася лупцювати Маню маленькими своїми кулачками, шепочучи при ньому: «Ти не байстря, ти не байстря!» Маня глянула на неї здивованим жовтим оком, брикнулась легенько всім тілом і пішла геть від своєї мучительки. Але Тая наздогнала її та взялася смикати за шерсть. Коза мекнула ображено, відійшла ще далі, доки дозволяв ланцюг, яким була припнута до груші, що росла в них під хатою.
Її спинив вигляд натягнутого ланцюга, який не пускав Мані далі. Завжди, коли Тая згадувала цей епізод, один із перших у її дитячому житті, який залишився в пам’яті з тих семи років, вона дивувалася, чому коза, доволі непокірна істота, не вчинила опору, а дозволила себе лупцювати й потім утікала, хоч одного удару ноги вистачило б, щоб убити її, семирічну, на смерть. Може, тому, що до цього вони дружили, і Тая не раз засинала під теплим Маниним боком, не дочекавшись маминого повернення з вечірньої дійки.
Із