а з допомогою того-таки Кугинця чи Вітченка.
Згадка про те, як Кугинець уперше з’явився до нього і запропонував переїхати до Вербівська, змусила Рамінника струсонути головою і відійти від вікна. Він аж оглянувся – такою несподіваною була думка, що пов’язала дві найважливіші та найбільш неприємні події в його житті.
Рамінник побачив себе в камері попереднього ув’язнення, до якої заходить сержант і каже, що до нього прийшли. А в кімнаті побачень уздрів навпроти чоловіка, якого вже десь зустрічав. Почув голос цього чоловіка, який пропонував неймовірне: він готовий заплатити недостачу, що звалилася на Рамінникову базу невідомо звідки, і визволити з в’язниці. Це буде зроблено, – твердив чоловік із маленькими, колючими, схожими на свинячі, очима, – якщо Геннадій Петрович погодиться обійняти нову посаду. Яку і де, скажуть після згоди. Рамінник був не такий дурний, щоб не зрозуміти – його купують, правда, ще невідомо для чого. Оскільки ж проводити десяток літ у тюрмі (а «світило» йому саме це) не мав ніякісінького бажання, то пообіцяв подумати, хоч і знав уже тоді, що погодиться…
Теперішня ж думка була така: сцени у кімнаті побачень і кабінеті Принципала схожі. Потребою вибору або чимось іншим – але схожі. Радше лютою небезпекою, що нависала над ним. Та якщо першого разу він потрапив за ґрати тому, що хтось незнаний його перехитрив, то тепер загнав себе у пастку сам. І найгірше те, що небезпеку усвідомив уже в бесіді, після того запитання: «Ти хочеш покинути нашу компанію?» – яке означало більше, ніж вирок за розтрату.
– Що ви, Іване Даниловичу? Я тільки…
– От і гаразд, – сказав Принципал. – Вважай, що цієї розмови не було.
Рамінник вийшов із Принципалового кабінету, почуваючи себе побитим псом. І почував себе ним ще кілька днів. Доки сам Іван Данилович не зателефонував і не поцікавився його здоров’ям.
– Дякую, нормально, – відказав Рамінник.
– Ну, тоді порядок, – мовив шеф. – Гадаю, розумієш, що я не люблю самодіяльності.
Він тоді стояв, затамувавши подих, заціпенівши, довго стискав слухавку, яка пульсувала гудками, і проклинав усе на світі: себе, час, коли погодився їхати у Вербівськ, навіть Принципала, доки його гнів не повернувся на ту, котра була винуватицею його мук і приниження.
«Хіба я не ідіот, якщо втюрився в курву, що безсоромно продає своє погане тіло?» – подумав Рамінник, і йому майже одразу полегшало.
Він вирішив тоді: переборе себе, ще й жорстоко помститься. Їй – за все, що пережив, дав пійматися на гачок, а заодно й собі – за те, що мало не втратив усього нажитого за ці роки, мало не перестав бути тим, ким і мав бути.
Тепер він майже із задоволенням чекав закінчення шефового роману і колективного прощального вечора.
У призначений день і час Рамінник під’їжджав до зеленого будиночка. Він тоді був весь напружений і водночас почував себе безсилим, мовби хтось набив його ватою, а вату