щільність, ніж рідина навколо, тож він тримається на поверхні. На Місяці величезна кількість анортиту утворила колосальну кору з пливких хребтів, що здіймалися на шість кілометрів над розплавленою поверхнею. Ця білясто-сіра маса становить 65 % срібнолицього Місяця і має назву Місячного нагір’я. Повстале прямісінько з океану магми, воно є найстарішим відомим геологічним утворенням. Аналіз зразків, отриманих за програмою «Аполлон», вказує на значний вік анортитів від молодих порід віком у 3,9 млрд років і аж до найдавніших у 4,5 млрд років, що виникли майже одразу після Потужного удару.
Дещо інший сценарій розгортався на Землі, де вологість була вища, океани магми глибші і, відповідно, чималі внутрішні температура і тиск. Невелика кількість анортитів, ймовірно, кристалізувалася на початку історії Землі десь майже на її поверхні, де тиск не такий високий, проте цей мінерал був малозначний. Натомість з надлишком утворився багатий на магній піроксен, найтиповіший силікат, який, змішавшись із олівіном, сформував товсту кристалічну шугу. Саме так найпершими мінералами Землі стали здебільшого олівін та піроксен у формі твердої зеленкувато-чорної гірської породи, яку називають перидотит. Його різновиди почали формуватися на глибині 80 км під поверхнею Землі, мабуть десь 4,5 млрд років тому, й продовжували рости багато сотень мільйонів років.
Не зважаючи на первинний надлишок перидотиту, у наш час він теж є доволі рідкісною породою на поверхні. Цей дефіцит пояснює однин з переконливих сценаріїв, коли сила-силенна перидотиту кристалізувалася й остигла, утворивши першу короткочасну тверду поверхню Землі, проте кристалічний перидотит, як і його попередник дуніт, має значно більшу щільність, ніж гарячий океан магми, в якому він формувався. Тож верхній шар перидотиту тріскав, гнувся і занурювався в мантію, витісняючи на поверхню магму, яка холола і знову формувала перидотит. Упродовж сотень мільйонів років дещо затвердла і сама мантія, поступово перетворившись на таку собі конвеєрну стрічку для транспортування перидотиту з восьмидесятикілометрових глибин. Співвідношення між щільним перидотитом та магмою збільшувалося, аж доки верхній шар магми не перетворився на тверду олівін-піроксинову породу.
Під земною корою на глибині приблизно від 80 до 300 км охолодження та кристалізація мантії відбувалися у схожий спосіб, хоча й дещо повільніше. Деталі того процесу лишаються неясними, – щоб розв’язати це питання, необхідно мати ультрасучасне обладнання, яке витримує високі тиск і температуру, проте відокремлення кристалів із розплавів у процесі занурення та виринання, очевидно, відіграло таку ж важливу роль, як і у верхніх шарах магми.
Більшість з того, що нам відомо про ці приховані глибинні процеси, ми отримали завдяки сейсмології, науці, що вивчає поширення звукових хвиль в надрах планети. Земля безперервно бамкає і теленькає: нищівні припливи, гуркітливий