залишається найбільш розпливчастим і незрозумілим. Це був стан сингулярності – трансформації з нічого у щось, що залишається поза рамками сучасної науки чи математичної логіки. Якщо ви шукатимете в космосі ознаки існування Бога-Творця, то варто почати з Великого вибуху.
На початку буття простір, енергія та матерія виникли з непізнаваної порожнечі. Нічого. А тоді – щось. І ця концепція поза нашою здатністю створювати метафори. Наш всесвіт не виник раптово з вакууму, адже до Великого вибуху не існувало ні простору, ні часу. Наше розуміння «нічого» не передбачає порожнечі – до моменту Великого вибуху не існувало чогось, що могло би бути порожнім.
І згодом зненацька з’явилося не просто «щось», а все, що існуватиме відтоді завжди, усе одразу. Об’єм нашого всесвіту був менший за ядро атома. Цей ультрастислий космос постав як чиста однорідна енергія, де не було частинок, що могли би зіпсувати цю ідеальну одноманітність. Усесвіт швидко розширився, проте не назовні чи у щось подібне (у всесвіту немає «назовні»). Весь розпечений об’єм чистої енергії розширювався і ріс. І, оскільки розширювався, він холонув. Перші субатомні частинки виникли через долі секунди після Великого вибуху – це були електрони і кварки, невидима сутність усіх твердих тіл, рідин і газів, із яких складається наш світ і які матеріалізувалися з чистої енергії. Незабаром після цього, все ще протягом цієї найпершої долі найпершої космічної секунди, кварки об’єдналися в пари та триплети, утворивши більші частинки, у тому числі протони і нейтрони, які є в ядрі кожного атома. Усе це залишалося невимовно гарячим ще десь наступних півмільйона років, доки невпинне розширення зрештою не охолодило всесвіт на декілька тисяч градусів – достатньо низької температури, щоб електрони зціпилися з ядрами й утворили перші атоми. Переважно цими першими атомами були атоми водню – понад 90 % – невеликий відсоток складав гелій і ще трохи літію. Саме ця суміш елементів і утворила перші зірки.
Гравітація – це могутній двигун космічного притягування. Один атом водню дуже маленький, але візьміть його та відтворіть 1060 разів (це становитиме трильйон трильйонів трильйонів трильйонів трильйонів атомів) і тоді всі вони матимуть разючу колективну силу тяжіння. Гравітація потягне їх до спільного центру, утворюючи зірку – гігантську газову кулю із неймовірним тиском у ядрі. Коли у процесі народження зірки величезна воднева хмара колапсує і стискається, кінетична енергія атомів, що рухаються, перетворюється на потенційну гравітаційну енергію зв’язаної системи, яка зі свого боку переходить у теплову енергію – такий самий процес відбувається, коли астероїд зіштовхується із Землею, проте енергії при зіркотворенні виробляється значно більше. Зрештою температура в ядрі газової кулі сягає мільйонів градусів, а тиск – мільйонів атмосфер.
Такі температура й тиск спричиняють новий процес – реакцію ядерного синтезу. За цих екстремальних умов ядра двох атомів водню (у кожному є по одному протону) зіштовхуються з такою силою,