не віддаляється.
Я кидаюся за крадієм.
Від туманної мряки, яку не можна назвати справжнім дощем, повітря стає якимось потойбічно-сірим. Крихітні краплі охолоджують мою шкіру. Шкода, що на мені немає більше одягу. Крижане нічне повітря пронизує голі руки та ноги та посилає дрижаки аж у хребет. Я звертаю в похмурий провулок; звісно ж, він десь тут? Від світла двох ліхтарів падають довгі тіні. Тротуар слизький і мокрий. Баки для сміття переповнені, навколо валяються сміттєві пакети. Я відчуваю огидний запах гниття. Щось здохло. Пташка? Пацюк? Кіт із половиною хвоста нявчить і вшивається, побачивши, що я йду. Він зникає в іржавому баку.
– Ніно? Це ти? – питаю я, але занадто тихо. Пошепки.
Мені на ноги бризкає холодна брудна вода з калюж. Фее, як бридко. На босоніжки «Прада». Це місце скидається на Арчвей.
Ось тепер я помічаю його перед собою – і моя шкіра вкривається холодним потом. Кроки відлунюють від стін.
– Гей, ти. Повернися. Ходи сюди.
Він одягнений у все чорне, стоїть спиною до мене. Обрисами скидається на велетенського павука. Він обертається, і я судомно вдихаю. На якусь коротесеньку мить мені здається, що це Ніно. Але це просто темрява жартує зі мною. Страхи вириваються з підсвідомості. Уява бешкетує. Я розглядаю його обличчя, біле, мов маска, нелюдське, майже демонічне. Його страхітливі очі дивляться просто в мої. Чого він так витріщається?
– Віддай мою сумку, – вигукую я в темряву. Намагаюся говорити впевнено, але кого я хочу обдурити? Голос у мене тонкий, дуже високий і тремтить мов осиковий лист.
Чоловік знову починає бігти.
Я кидаюся за ним, дурнуваті босоніжки труть, врізаються в шкіру, ноги болять, вкриті пухирями. Стегна неначе довбаним вогнем пече. Давай, Алві. Ти можеш це зробити. Це просто якийсь хлопець, це не Усейн Болт[22]. Я наздоганяю його: три метри, два метри, один метр. Бля. Що робити, якщо він озброєний? Що, коли в нього пістолет? От лайно, я вже тут. Надто пізно. Я стрибаю до сумочки й хапаю її.
– Гей, ти, покидьку, це ж «Гермес».
Мої пальці вчіплюються в шкіру. Тут сама лиш сумочка штуку коштує. Він простягає брудну руку. У нього покусані нігті. Шрам біля великого пальця. Усе навколо, здається, сповільнюється. Він із силою тягне мене за руку.
– Фе. Відчепися. Ця сукня – від «Шанель».
Моя сумочка падає на землю.
Він що, щойно розбив мого годинника з зозулею?
Ми зіштовхуємося одне з одним. Я нахиляюся по сумочку, його смердюче тіло притискається до мого. Я натикаюся на стіну, шершава цегла дряпає мою руку, здираючи пекучий клапоть шкіри. Відчуваю, як тепла кров тече вниз, до зап’ястя. Я йому за це помщуся. Неодмінно. Чую його дихання, важке, хрипуче. Відчуваю його гарячий подих на своєму вусі. І раптом – ЛЯСЬ!
Ні.
Тільки не в обличчя.
Увесь світ навкруги цього чоловіка темнішає.
Усе, що я бачу, – це його очі…
Він хапає мою сумку, і я оговтуюся. Ну ж бо, Алві, в тебе ще є справи.
– Тобі що, матуся не говорила? Не можна