це не я. Їх обох треба здолати – якщо не фізично, то метафізично. Щодо вашого іншого зауваження, то мій «сенс життя» – це щось зовсім окремішнє від цієї, – тут Ніцше вдарив себе по животі, – жалюгідної протоплазми. Я знаю, навіщо жити, і мені все одно, як саме жити. Є сенс прожити ще десять років, він полягає в моїй місії. Я вагітний ось тут, – стукнув себе по скроні Ніцше, – книжками, майже сформованими книжками, книжками, якими тільки я можу розродитися. Інколи я дивлюся на свій біль голови як на перейми мозку.
Ніцше очевидно не мав бажання обговорювати свій відчай, не хотів навіть визнати, що такий є. Броєр зрозумів, що не варто й пробувати перехитрити цього пацієнта. Він раптом згадав, як сам почувався слабшим у мистецтві маневрувати, граючи в шахи зі своїм батьком – найкращим шахістом на всю віденську єврейську спільноту.
А може, нема чого й визнавати? Може, фройляйн Саломе помилилася? Ніцше говорив так, ніби його дух подолав цю жахливу хворобу. Броєр знав цілком надійний спосіб визначити ризик самогубства – з’ясувати, чи уявляє себе пацієнт у майбутньому. Ніцше пройшов цей тест! У нього не було суїцидальних настроїв, він говорив про десятирічну місію, про книжки, які ще належало видобути з мозку.
Проте Броєр на свої очі бачив суїцидальні листи Ніцше. Може, це позерство? А може, він уже не потерпає од відчаю саме тому, що вирішив накласти на себе руки? Броєр уже мав справу з такими пацієнтами. Вони небезпечні. Видається, що їм стало краще (а в певному сенсі так воно і є) і розвіялася меланхолія; вони знову усміхаються, їдять і сплять. Але таке поліпшення означає, що ці хворі знайшли засіб утечі від відчаю – смерть. Невже й Ніцше таке надумав? Невже постановив покінчити з собою? Та ні, Броєр пригадав те, що сам сказав Фройду: якщо Ніцше зважився на самогубство, то навіщо приїхав сюди? Навіщо завдавати собі зайвого клопоту – відвідувати ще одного лікаря й задля того подорожувати з Рапалло до Базеля, а звідти аж до Відня?
Хоч і розчарований у тому, що не вдалося дізнатися про потрібні речі, Броєр не міг звинуватити пацієнта за небажання допомогти. Ніцше докладно відповів на кожне питання стосовно стану здоров’я – може, аж занадто докладно. Багато хто з тих, що потерпають від болю голови, скаржиться на чутливість до раціону та змін погоди, тож Броєр не здивувався, дізнавшись, що таке властиве й Ніцше. Натомість дуже здивувала одна видатна риса пацієнтової розповіді. Двадцять хвилин без упину Ніцше описував свою реакцію на атмосферні умови. Схарактеризував своє тіло як своєрідний барометр-анероїд і термометр, що бурхливо реагують на зміни атмосферного тиску, висоти над рівнем моря й температури. Його пригнічувало сіре небо, нервували олов’яні хмари зі сльотою, зате надиха́ла посуха; до психічного стану, схожого на спазм жувальних м’язів, доводила зима, зате сонце давало полегшу й розслаблення. Уже скільки років тому його життя звелося до пошуків ідеального клімату. Влітку було ще сяк-так. Безхмарне, безвітряне, сонячне плато Енгадину годилося Фрідріхові Ніцше,