спостерігати на земній поверхні. Хоча давні греки цього не знали, тоді, як і тепер, Земля та інші планети рухалися навколо Сонця по майже кругових орбітах із майже постійними швидкостями під впливом однієї-єдиної сили (гравітації), а також оберталися навколо своїх осей із фактично незмінними швидкостями. Те саме стосувалося й руху Місяця навколо Землі. Тому із Землі здавалося, що Сонце, Місяць та планети рухаються регулярним та передбачуваним чином, який можна було вивчити (тому й вивчали) досить точно.
Іншою особливістю стародавньої астрономії була її практична користь, якої стародавня фізика загалом не мала. Застосування астрономічних знань розглянуто в розділі 6.
У розділі 7 йдеться про те, що, попри окремі недоліки, можна вважати тріумфом елліністичної науки: вимірювання розмірів Сонця, Місяця та Землі, а також відстаней до Сонця та Місяця. Розділ 8 присвячений проблемі розв’язання задач, пов’язаних із видимим рухом планет, – проблемі, що продовжувала цікавити астрономів упродовж Середньовіччя і яка, врешті-решт, привела до народження сучасної науки.
Схоже, що небо широко використовували як компас, годинник та календар іще в доісторичні часи. Складно було не помітити, що Сонце щоранку починає свій шлях приблизно в одному напрямку, що за висотою Сонця на небі впродовж дня можна визначити, чи довго до ночі, а спека встановлюється з настанням найдовших днів року.
Відомо також, що дуже рано в історії аналогічно використовували зірки. У III тисячолітті до н. е. давні єгиптяни вже знали, що найважливіша подія для їхнього сільського господарства – розлив Нілу в червні – збігається з днем геліактичного сходу зірки Сіріус (цього дня Сіріус уперше в поточному році стає видимим перед самим світанком – раніше його вночі взагалі не видно, а пізніше він з’являється задовго до світанку). У своїй поемі, написаній у VI столітті до н. е., Гомер порівнює Ахілла із Сіріусом, який високо стоїть у небі під кінець літа[9]: «Наче зоря, що наприкінці літа виходить на небо й сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі, – Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають. Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним і вогневицю виснажливу людям нужденним приносить»2. Трохи згодом поет Гесіод у своєму творі «Роботи і дні» розповідає селянам, що виноград найкраще зрізати під час геліактичного сходу Арктура, а орати слід під час космічного заходу сузір’я Плеяд (це день, коли Плеяди вперше в поточному році заходять перед самим світанком – раніше вони не заходять взагалі, допоки Сонце не підніметься високо в небі, а пізніше вони заходять задовго до світанку). Після Гесіода греки, чиї міста-держави не мали іншого спільного способу визначення дат, почали широко використовувати календарі, відомі як парапегми, у яких були наведені схеми сходу й заходу помітних зірок на кожен день.
Спостерігаючи вночі за зірками, не затьмареними вогнями сучасних міст, люди багатьох