його блиском»2. Зважаючи на це, було природно зробити висновок, що затемнення Місяця відбуваються, коли він проходить крізь тінь від Землі. Начебто він також зрозумів, що затемнення Сонця відбуваються, коли на Землю падає тінь від Місяця.
Щодо форми Землі комбінація міркувань та спостережень дуже добре прислужилася Арістотелю. Діоген Лаертський та давньогрецький географ Страбон писали, що задовго до Арістотеля Парменід стверджував, що Земля – це сфера, але ми й гадки не маємо, як (якщо це взагалі було) Парменід дійшов такого висновку. У своєму творі «Про небо» Арістотель навів як теоретичні, так і емпіричні аргументи на користь сферичної форми Землі. Як ми вже бачили в розділі 3, згідно з апріорною теорією матерії Арістотеля, важкі елементи – земля та (меншою мірою) вода – тяжіють до центру Всесвіту, тоді як повітря і (більшою мірою) вогонь прямують від нього. Земля є сферою, центр якої збігається з центром Всесвіту, бо так найбільша кількість важкого елементу «земля» може опинитися якнайближче до цього центру. Арістотель не зупинився на такому теоретичному аргументі, а додав на користь сферичної форми Землі емпіричне доведення. Земна тінь на Місяці під час місячного затемнення криволінійна[13], і положення зірок у небі, схоже, змінюється в міру просування спостерігача на північ чи південь:
Під час затемнень контур тіні завжди криволінійний, а оскільки затемнення створює інтерпозиція Землі, то форма цієї лінії буде зумовлена формою земної поверхні, яка відповідно сферична. Крім того, наше спостереження за зірками робить очевидним не лише те, що Земля кругла, але й те, що вона не дуже великого розміру. Бо варто нам трохи зміститися на південь або північ, ми бачимо горизонт по-іншому. Я маю на увазі, що в міру переміщення на північ або на південь видимі зірки будуть інші. Фактично деякі зірки, помітні в Єгипті та поблизу Кіпру, не видно в північніших районах, а ті зірки, які на півночі видно постійно, у цих районах сходять і заходять3.
Характерним для Арістотеля у ставленні до математики було те, що він не робив жодних спроб використовувати ці спостереження за зірками, щоб кількісно оцінити розмір Землі. Крім того, мені здається загадковим, що Арістотель також не посилався на явище, про яке знав, мабуть, кожен мореплавець. Коли корабель у морі вперше помічають у ясний день на великій відстані, то «його корпус ховається за горизонтом» – кривизна земної поверхні приховує все, крім верхівок щогл, але в міру наближення судна воно стає видимим повністю[14].
Те, що Арістотель зрозумів, що Земля має форму сфери, було чималим досягненням. Анаксімандр вважав, що Земля – циліндр, на пласкому боці якого ми й живемо. На думку Анаксімена, Земля пласка, тоді як Сонце, Місяць та зірки плавають у повітрі й ховаються від нас, коли заходять за земні підвищення. Ксенофан писав: «Верхню межу Землі ми бачимо під ногами, але частина під нею йде вниз до нескінченності»4. Пізніше і Демокріт, і Анаксагор