вибору двох трикутників як основи всієї матерії. Більш показовий приклад – Платон уводить до діалогу «Тімей» розповідь про Атлантиду, що начебто процвітала за тисячі років до його власного часу. Але ж Платон не міг серйозно вважати, що він дійсно знає щось про події тисячолітньої давнини.
Я геть не хочу сказати, що давні греки вирішили писати поетично, щоб уникнути потреби підтверджувати їхні теорії. Такої потреби вони не відчували. Сьогодні ми перевіряємо наші роздуми про природу за допомогою запропонованих теорій, щоб дійти більш-менш чітких висновків, які можна перевірити внаслідок спостереження. Давні греки або багато їхніх наступників такого не робили з дуже простої причини: вони ніколи не бачили, як це робиться.
Часом можна побачити свідчення, що, навіть коли ранні грецькі філософи хотіли, щоб їх сприймали серйозно, вони сумнівалися у власних теоріях, відчували недосяжність достовірних знань. Один із таких прикладів я навів у своєму дослідженні 1972 року на тему загальної теорії відносності. На початку розділу про космологічні роздуми я процитував кілька рядків із Ксенофана: «А щодо істини певної, то ніхто ще її не побачив, як і ніколи не буде людини, що знатиме про богів та про речі, які я згадав. Бо, якщо їй і вдасться сповна розповісти про правду, сама вона все одно не знатиме цього, а думка її лише зумовлена долею»15. У тому самому ключі у творі «Про різницю форм» Демокріт зауважив: «Насправді твердо ми не знаємо нічого» та «Показано вже не раз, що насправді не знаємо ми, як кожна річ існує або ні»16.
У сучасній фізиці теж зберігається певна частка поезії. Звісно, ми не пишемо віршами, а значна частина робіт із фізики взагалі ледь дотягує до рівня прози. Але ми шукаємо красу в наших теоріях і використовуємо естетичні судження як орієнтир для наших досліджень. Дехто з нас пояснює це тим, що століття успіхів та невдач у фізичних дослідженнях підготували нас до передчуття певних аспектів законів природи й завдяки цьому досвіду ми прийшли до відчуття, що ці особливості законів природи красиві17. Але ми не визнає΄мо красу якоїсь теорії як переконливий доказ її правильності.
Наприклад, теорія струн, що описує різні види елементарних частинок як різноманітні режими вібрації крихітних струн, дуже красива. Схоже, що вона доволі послідовна математично, тож її структура не довільна, а здебільшого відповідає вимозі математичної послідовності. Отже, вона має красу стійкої форми мистецтва – сонету чи сонати. На жаль, теорія струн наразі не привела до жодного передбачення, яке можна перевірити експериментально, а тому теоретики (принаймні більшість із нас) не можуть сказати, чи справді ця теорія стосується реального світу. Саме цього прагнення порівняти теорію з реальністю нам найбільше бракує в усіх поетичних дослідників природи – від Фалеса до Платона.
Навіть якби Фалес та його наступники зрозуміли, що з їхніх теорій про матерію треба вивести наслідки, які можна було б