від страху підрізав декорації, послаблюючи пряму виділену лінію, якої йому вдалося досягти. Коли він закінчив, модель стала менш ризикованою й ближчою до тих, на які давали добро протягом останніх двох років.
Барні намагався не засмучуватися через цей компроміс. Намагався переконати себе, що тут він не митець, а майстер, який формує й моделює замовлення, змінює лінії, форму, текстуру на бажання дизайнерів. Та він усе одно не міг заспокоїтися, бо вбачав у такому Неті Вінтерзі себе через десять-п’ятнадцять років. Невпевненість стає чимраз ближчою, і він усвідомлював, що дуже вразливий перед такою хворобою.
Після роботи Барні їхав до будівлі відділу досліджень, щоб забрати Макса Праґера, але бічна вулиця, де той вийшов цього ранку, була заблокована барикадою, а перед самою будівлею стояли кілька автомобілів приватної поліції. Він вийшов з машини й підійшов ближче, але, як тільки ступив на сходи, якийсь літній охоронець – Барні частенько бачив його на території – підійшов до нього, розмахуючи рукою.
– Нікому туди не можна!
– Але я маю тут з деким зустрітися.
– Зона заблокована.
– Що сталося?
– Питання безпеки. Нещасний випадок в одній лабораторії. Мені нікого не можна впускати й випускати.
– Ну, я маю забрати одного чоловіка, що тут працює, – Макса Праґера, – ми їздимо разом.
– Праґера? Здається, він іще нескоро звідти вийде. Його хтось інший повезе або на таксі поїде.
Барні постояв ще трохи, охоронець запалив люльку й сказав:
– Та він тут іще надовго затримається й муситиме пройти перевірку. Не можна недооцінювати заходи безпеки, коли маєш справу з радіацією. Дуже-дуже обережним треба бути.
– Радіація? – Барні тупо глипнув на нього, тоді на будівлю відділу досліджень. – То нещасний випадок був пов’язаний з радіацією?
Охоронець обережно роззирнувся навколо й прошепотів:
– Раз ти працюєш на компанію, думаю, тобі можна розповісти. Один із внутрішніх охоронців, друг мій, чув, як диспетчер викликав відповідального за радіаційну безпеку. Здається – так, це між тобою й мною, ясно? – здається, у них щось там розлилося в радіолабораторії, кількох працівників опромінило. Казали, що цей Праґер вчинив як герой: якби не він, та штука вийшла б за межі будівлі й усе місто було б заражене до чорта. Так, сер, тому, думаю, йому зараз не в голові те, як він додому доїде. Але я тобі цього не казав. І нікому іншому не розказуй.
Барні подякував йому й повернувся до машини, дещо очамрілий від таких новин. Він і не уявляв, що Праґер працює з таким небезпечним матеріалом. Той ніколи про це не розповідав, скільки Барні пам’ятав. Він тільки й говорив про «мітки» і «технологію мічених атомів». Тоді Барні пригадав слово «ізотоп», що пролунало в кількох розмовах між Праґером і Коллінзом. «Радіоактивні ізотопи». Це він уже чув раніше, але поняття не мав, що це. Треба буде попитати Праґера.
Коли він проїхав повз будинок Макса Праґера, такий же, як і решта в ряду чепурних