свою роботу вчасно. Але зміна, як завжди, буде тимчасова, і невдовзі все повернеться на круг свій.
Спостерігаючи, як він виїжджає з гаража, а тоді зникає з виду, Карен відчувала злість і самотність. Вона ненавиділа себе за те, що забула про сьогоднішній вечір. Увімкнула радіо, але пульсівний ритм викликав у неї думки про головний біль, як у телерекламі, тож вона вимкнула його. Карен не хотіла, щоб він прийшов і побачив такий безлад. Треба було вимити тарілки вчора, хоч би якою втомленою вона була. Жінка зітхнула й поклала голову на стіл.
До шлюбу життя здавалося ідеальним: займатися господарством, поки він ліпить, приносити йому їжу, захищати від відволікань, дивитися, як він реалізує свої мрії в глині, і допомагати йому переводити їх у стан постійності. Спочатку Карен думала, що вони переїдуть у Гринвіч-Віллидж чи в мистецькі квартали Сан-Франциско, де подружаться з художниками, скульпторами й молодими театралами, що переживають не найкращі часи. Якби в них закінчилися гроші, вона б могла працювати моделлю й допомагати Барні у важкі роки, доки він не здобуде слави.
Проте Барні переконав її, що краще залишитися в Мічигані, там, де їхнє коріння, вдалині від фальшивок і позерів. Розважливо, звісно, так само як розважливим було його рішення прийняти роботу, яку запропонував її батько, у «Нешнал моторз». Барні пояснив, що працювати з ідеями та формами інших людей – добра наука для нього як для скульптора. І, крім того, так він отримуватиме достойну зарплату, щоб утримувати дім і дітей, яких їм обом хотілося. Вони б могли купити цей чудовий дім, у Барні була б студія в підвалі, де він працював би вечорами й вихідними. Усе найкраще з обох світів.
Та Барні сам себе дурив. За останні два роки він закінчив лише дві невеличкі абстракції, які, Карен здавалося, не мають жодного сенсу (частково він почав їх іще на випускному курсі коледжу). А коли вона просила його пояснити, у чому їхня суть, Барні гнівався й по кілька тижнів після того ходив насуплений. Найгіршим був її страх, що якимсь чином вона винна в тому, що він не може творити. Якби ж вона була інакша, практичніша, щоб звільнити його від щоденних турбот, плодючіша, щоб подарувати йому дитину без усієї цієї метушні й хвилювання, які виснажують їх обох. Карен зиркнула на сповнену тарілок зливальницю, силкуючись перебороти власну огиду. Вона мусить змінитися. «Будь ефективна, – наказала вона собі. – Доведи все до ладу! Почни з чогось. Замов, щоб хтось поприбирав сьогодні в будинку, і працюй над тим, щоб тримати його в чистоті. Уважно стеж за графіками температури й дивися за маленьким віконечком у годиннику».
Якби ж вона могла змусити себе встати з цього крісла, то відразу ж почала б. Але тіло відмовлялося коритися. Карен сиділа й боролася із собою кілька хвилин, а тоді, доклавши невимовних зусиль, підвелася. Увімкнула посудомийку, знехотя підійшла до зливальниці, сипонула мийного засобу, увімкнула воду й занурила руки в мокру гору тарілок.
Карен і не помітила, що порізалася, доки кров швидко не заюшила в мильну воду, забарвлюючи тарілки й зливальницю краплинами червоного. Вона витріщилася, затуманена, на порізану долоню й пальці лівої руки, дивилася