багряні крильця метеликів. Із деяких Сайлас зробив усілякі брязкальця на шию, інші ж стоять просто для показу. «Такі беззмістовні витребеньки хто завгодно змайстрував би, маючи бодай дещицю уяви», – думає він. Лише художники й аптекарі купують у чоловіка те, що його самого цікавить.
Аж ось об одинадцятій хтось майже безгучно стукає у двері, а в підвалі спроквола калатає дзвінок.
Сайлас спішить відчинити. Там, мабуть, знову якийсь малолітній бевзь із вітром у кишенях, або ж це Альбі – приволік ще одного триклятого кажана чи шолудивого пса, якого годилося б хіба що на холодець спустити. А проте, Сайласове серце пришвидшується.
– О, це ти, Альбі, – відчинивши двері, чоловік намагається вимовити це якомога спокійніше. Туман із Темзи прокрадається всередину.
Десятирічний хлопчак вишкірюється. («Дисята година, пане, я знаю, бо народивсь у день весілля королеви з принцом Альбертом3».)
Єдиний жовтий зуб стирчить посеред рота, наче повішеник.
– Приніс вам оце сьогодні нову, нічогеньку таку істотку, – каже Альбі.
Сайлас окидає оком глухий провулок, порожні напіврозвалені будинки, що нагадують купку п’яниць, кожен з яких стоїть іще непевніше, ніж інший.
– Годі вже, малий, – сіпає він хлопця за підборіддя, нагадуючи, хто тут головний. – То що там у тебе? Передня лапа мегалозавра? Чи, може, голова русалки?
– У таку пору року на Риджентс-каналі троха холоднувато для русалок, пане, але ота інша істота – мега-шось-там – каже, що як вріже дуба, то можете забрати собі його коліно.
– Як щедро з його боку.
Альбі висякався в рукав.
– Я приніс вам справжню перлину і менше ніж за два боби4 її не віддам! Але попереджаю, воно не таке червоне, як то вам подобається.
Хлопець розв’язує мотузку на мішку. Сайлас пильно стежить за його пальцями. З лантуха доноситься солодкавий і затхлий запах гнилизни, і чоловік мимоволі затуляє носа рукою – запах смерті завжди був йому нестерпним. У майстерні панує стерильна чистота, він щодня змагається з вугільним димом, хутром і цим смородом. Зараз Сайлас радо б відкрив крихітну пляшечку лавандової олії, що лежить у його жилеті, і крапнув би собі на верхню губу, проте йому не хочеться відволікати хлопчака – Альбі копирсається в мішку із зосередженістю та завзяттям молодого крота.
Малий підморгує, врешті схопивши у мішку щось начебто живе.
Сайлас вичавлює із себе безликий усміх. Його злостить, що ось цей шмаркач, цей паскудний волоцюжка дражниться з ним. Чоловік подумки повертається у ті часи, коли був того ж віку, що й Альбі. Тоді він розносив важкі клунки з порцеляною від однієї гончарні до іншої, а руки боліли від материних стусанів. Спогади змушують чоловіка замислитися, чи він коли-небудь по-справжньому полишав той спосіб життя, адже навіть зараз він дозволяє якомусь однозубому чортеняті глузувати з нього.
Та Сайлас мовчить. Він удавано позіхає, проте