жартами, більше не обмінюються таємницями. Вони ніколи не розмовляють про роботу.
Деколи Айріс прокидається зранку й бачить, як сестра впилася в неї настільки бездумним та холодним поглядом, що це наводить на неї жах.
Айріс відчуває, як повіки злипаються і важчають, наче до них пришили свинцеві тягарці. Пані Солтер саме обслуговує клієнта, її голос лунає монотонним щебетанням:
– До кожного замовлення ми ставимося з особливою старанністю… Справжня порцеляна з Північних фабрик… Ми всі тут, як сім’я… Звісно, такі сумлінні дівчатка, геть не схожі на тих сварливих продавчинь капелюхів у Кренборнському провулку – більшість із них такі нечестивиці…
Айріс впивається нігтями у стегна, щоб не заснути. Коли вона сонно похитується вперед, то думає, чи справді поспати кілька хвилин було б таким уже жахливим вчинком…
– Боже милий, Роузі! – пошепки скрикує вона, сіпаючись і потираючи руку. – Сумніваюся, чи з такими гострими ліктями тобі взагалі потрібна голка.
– Якби пані Солтер побачила…
– Я більше не можу, – відказує Айріс. – Просто не можу.
Роуз мовчить. Вона шкрябає струп на руці.
– Що б ти зробила, якби ми могли втекти звідси? Якби нам не доводилося…
– Нам пощастило, – бурмоче Роуз. – Та й що тобі залишається робити? Покинути мене тут і стати жебрачкою?
– Авжеж, ні, – проціджує Айріс у відповідь. – Мені б хотілося малювати щось справжнє, а не ці безкінечні порцелянові очиці, губи, щоки… Ох…
Сама того не усвідомлюючи, Айріс стискає руку сестри. Вона відпускає долоню і думає про біль, якого їй завдає. Хоча Роуз захворіла не з її вини, та все ж Айріс тепер несе за це щоденне покарання, відсторонена від будь-яких проявів сестринської любові.
– Мені нестерпно жити тут, у цьому лігвищі мадам Дияволиці.
Стоячи в протилежному кінці кімнати, пані Солтер різко, наче сова, повертає до неї голову. Її обличчя спохмурніло. Роуз підстрибує і штрикає себе голкою.
Двері з ляскотом зачиняються від вітру. Крізь закіптюжені вікна Айріс дивиться на екіпажі, що прокочуються повз, і уявляє жінок, які кутаються всередині них.
Вона прикушує губу, витрушує трохи синього порошку й ще раз змочує пензлик у пляшечці з водою.
Цуценята
– Що ж, мої неслухняні песики, – проказує Сайлас, усідаючись за стіл у підвалі. Пасмо волосся падає йому на лоба, немов чорне крило. – Шкода, що до цього дійшло. Усе могло б бути по-іншому, якби ви не змололи той марципан Кука.
Він сміється, задоволений такою вигадкою, і розкладає в ряд три ножі різних розмірів. Два цуцики з однією головою лежать перед ним животами догори.
Спершу він думав законсервувати цю істоту, але замість того розділить її на два об’єкти, начинить кожен і знову з’єднає. Коли він побудує власний музей з мармуровими стінами, таксидермічні експонати сидітимуть під гіпсовими колонами і сторожуватимуть його вхід.
Сайлас