скоро розбудить усіх мерців на кладовищі святої Анни. Нам краще поквапитися.
Сонце вже занурюється за видноколо, його блідий жовток відблискує крізь дим і вугільний пил. Двійко хлопців кулею летять уздовж тісних вуличок – Олд-Комптон, Фрайт і Ромілі – допоки до їхніх вух не доноситься собаче протяжне виття. По дорозі вони обговорюють умови своєї угоди – цукерка, мішечок шкварок – і сходяться на тому, що Альбі віддячиться другові пакетиком імбиру в цукрі.
Пошматована собача лапа затиснена між колесом воза, з розтерзаної рани стирчить кістка. Собака корчиться, намагаючись визволити лапу, та з кожним порухом виття стає ще більш жалісливим. У канаву стікає кров.
– Хто-небудь, позбавте цю суку страждань, – кидає якийсь чоловік. – Кілька добрячих ударів зроблять свою справу.
– Залиште її на мене, – каже Альбі та обережно підходить до собаки. – Тсс, тихенько.
Йому страшно, що пес його вкусить, і від того він оскаженіє й пускатиме піну з рота. Лапа розтрощена – собака приречена на смерть. Кінцівка схожа на м’ясні відрізки, що їх м’ясники доручають рубати всяким малим жебракам, платячи їм якісь копійки.
– Хто тут така маленька красунька? – говорить він, погладжуючи собаку по спині. Вона затихає, очі посоловіли від страху. Тварина тремтить. – Тихесенько, принцесо.
Він кидає знак своєму товаришеві, і той подає йому каменюку. Альбі заплющує очі. Так буде краще, точно ліпше, ніж дозволити бідолашній тварині повільно конати чи залишити її на поталу вуличним розбишакам. До того ж так він зможе вичавити із Сайласа ще шилінг, і це ще на крок наблизить його до нових зубів. Було б краще задушити собаку і, зберігши череп неушкодженим, отримати більше грошей. Та йому несила так лякати тварину, бачити розпач у її очах і відчувати, як слабне її серцебиття.
Глухий удар, тріск, пес замовк. Альбі опускається навприсядки, віддихується. Повіки пса ще тремтять, та хлопець знає, що тварина вже мертва. Він потирає лице рукою, непевними пальцями витягує розтрощену собачу лапу з-під колеса.
– Мені дуже шкода, принцесо, – мовить він, і йому справді шкода.
Мегалозавр, мегалозавр, мегалозавр.
Альбі вже й не пригадує, де почув це слово, як і його значення, проте воно задає ритм його ході. Малий бурмоче його собі під ніс, поки бігцем петляє вулицями, несучись до Сайласової крамниці у Ковент-Ґардені. Собака у його мішку все ще теплий – бідолашне створіння. Колись він так само протягне ноги, його тіло лежатиме в якомусь мавзолеї й годитиметься хіба що на хірургічні досліди. Він здригається. Сестра завжди каже йому не ганяти так, не витанцьовувати посеред потоку екіпажів, галасливих коней та кучерів зі срібними батогами. Саме так, власне, він і позбувся більшості власних зубів: у чотири роки його винесло возом на узбіччя, й опісля нові зуби так і не з’явилися. Язиком він намацує свій довгий різець.
Мегалозавр, мегалозавр, мегалозавр.
Униз по просторому бульварі Стренд, повз вервечку поквапливих клерків, і до глухого провулка завширшки з плечі. Він затамовує подих, бо смердить тут