той факт, що він зрадив мене.
Навіть Бев не уникла мого гніву. Усю осінь вона переймалася тим, до якого університету подавати документи, зважаючи на те, куди вступатиме її хлопець, Деррик. Вона регулярно перевіряє різницю в часі між різними університетами. «Чи спрацюють стосунки на відстані?» – питає вона щокілька днів. Востаннє, коли вона запитала мене, я сказала, що, можливо, їй не варто будувати все своє майбутнє на своєму сьогоднішньому хлопцеві-старшокласнику. Їй це не сподобалося. Бев гадає, що вони будуть разом завжди. Я думаю, що їхні стосунки закінчаться після випускного. Можливо, улітку. Мені довелося кілька тижнів робити за неї домашню роботу з фізики, аби загладити свою провину.
І тепер чоловік, який, імовірно, провів на Ямайці не більше тижня, каже мені, що все буде irie.
Я знімаю навушники.
– Де ви відпочивали? – питаю я.
– У Негрилі, – відповідає він. – Дуже гарне місце.
– Ви виїжджали за межі готелю?
– Я хотів, але моя…
– Але ваша дружина не хотіла, бо їй було страшно, еге ж? У путівнику сказано, що краще залишатися на території готелю. – Я знову сіла.
Він складає руки й спирається на них своїм підборіддям. Уперше, відколи почалася ця розмова, головний у ній не він.
– Вона хвилювалася через безпеку? – я малюю у повітрі лапки навколо слова «безпека», наче це те, про що насправді не треба хвилюватися. – Чи, може, вона просто не хотіла псувати собі настрій під час відпочинку, дивлячись, у яких злиднях усі там живуть? – Гнів, який я стримувала, зростає у мене всередині й піднімається горлом. – Ви слухали Боба Марлі, бармен приніс вам косяк, хтось розповів, що означає irie, і тепер ви думаєте, що знаєте щось. Ви бачили тікі-бар, пляж і готельний номер. Це не країна. Це курорт.
Він піднімає руки, неначе захищаючись, неначе намагаючись відштовхнути слова у повітрі знову до мене.
Так, я поводжуся жахливо.
Так, мені байдуже.
– Не кажіть мені, що в мене все буде гаразд. Я не знаю тієї країни. Я живу тут з восьми років. Я не знаю нікого на Ямайці. У мене немає акценту. Я не знаю своїх тамтешніх рідних, не так, як треба знати. Я у випускному класі. А як же мій випускний бал, закінчення школи та мої друзі? – Я хочу перейматися усіма тими безглуздими речами, які хвилюють їх. Я навіть почала готувати документи до Бруклін-ського коледжу. Моя мама два роки заощаджувала, аби поїхати до Флориди й купити мені «пристойну» картку соціального страхування. «Пристойна» картка – це картка зі справжніми краденими номерами замість вигаданих. Чоловік, який продав її мамі, сказав, що дешевші картки з фальшивими номерами не пройдуть перевірку і я не вступлю до коледжу. З карткою я можу подати заявку на фінансову допомогу. А якщо разом з нею я отримуватиму стипендію, то зможу навіть дозволити собі вчитися у Бінгемтонському університеті чи іншому державному закладі.
– А як же університет? – питаю я, вже розплакавшись. Сльози не зупиняються. Вони надто довго чекали, аби вийти назовні.
Містер Барнс підсовує упаковку серветок ближче до мене. Я беру шість-сім