обернувся трагедією, про яку вони ніколи не говоритимуть.
Кожного другого четверга Лалі з Діпаком влаштовують романтичну вечерю в маленькому ресторанчику в Іспанському Гарлемі.
Діпак цінує своє розмірене буття не менше, ніж кохає дружину. Але того вечора, саме коли він умощувався за столом, спокійна плинність його буття мала порушитись.
Літак «Ейр-Індія» приземлився в аеропорту Джона Фітцджеральда Кеннеді. Санджай піднявся, щоб забрати сумку з багажної полиці, й рушив до пасажирського трапа. Тішачись, що вийшов з літака першим, він жваво покрокував вузьким коридором. Захеканий молодик увійшов до великої зали, де розташувалися кабінки офіцерів імміграційної служби. Працівник не дуже привітно поцікавився метою візиту Санджая до Нью-Йорка. На те новоприбулий відповів, що приїхав з пізнавальною метою, і продемонстрував запрошення від тітки, яка виступила гарантом його платоспроможності. Офіцер не переобтяжував себе читанням, проте підвів голову, аби подивитися на Санджая. То була тривожна мить, коли, просто спираючись на оцінку зовнішності, будь-якого іноземного гостя могли відправити в кімнату для допитів, а потім і взагалі відіслати в рідну країну. Офіцер лише поставив штамп, надряпав дату, до якої Санджай мав право перебувати на американській території, і наказав рушати далі.
Чоловік забрав валізу з транспортера, пройшов митний контроль і рушив до місця зустрічі, де чекали водії лімузинів. Він помітив своє ім’я на табличці, яку один з них тримав у руках. Водій забрав його валізу і провів до машини.
Чорний «краун» мчав по просторому, як на початок ночі, 495-му шосе. Сидіння було м’яке, і Санджай, утомлений довгим перельотом, хотів подрімати. Але водій цьому завадив, завівши розмову, коли в далині замайоріли вежі Мангеттену.
– Ви тут у справах чи розважаєтесь? – запитав він.
– Це можна поєднати, – відказав Санджай.
– Тунель чи міст?
Водій нагадав, що Мангеттен – острів, тож треба обрати, як до нього дістатися, а тоді запевнив, що краєвид з мосту Квінсборо вартий невеликого об’їзду.
– Ви з Індії?
– З Мумбаї, – підтвердив Санджай.
– Отже, зрештою ви станете водієм, як і я. Так трапляється з більшістю індійців, що прибувають сюди. Спершу «жовтий кеб», для хитріших – «убер», а для групки обраних – лімузин на кшталт цього.
Санджай подивився на картку, причеплену до бардачка. Біля світлини водія було зазначено його ім’я, Маріус Зобонья, і номер ліцензії – 8451.
– У Нью-Йорку немає польських лікарів, учителів чи інженерів?
Маріус почухав підборіддя.
– Я таких не знаю. Хоча фізіотерапевт моєї дружини – словак, – визнав він.
– Це чудова новина, яка сповнює мене надії. Ненавиджу кермувати.
На тому водій замовк. Санджай витягнув з кишені телефон, аби перевірити повідомлення. Програма його перебування у Нью-Йорку мала бути напруженою. Треба