тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці зі шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.
Гайє не може швидко впоратись зі своєю багатою уявою й дратується:
– І чого ви завжди якісь дурні запитання вигадуєте?
Він натягує через голову сорочку й застібає мундир.
– Тьядене, а що зробив би ти? – питає Кроп.
Тьяден думає тільки про одне:
– Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.
Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку й щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:
– На твоєму місці я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки в нього в череві вода закипить.
– А ти, Детерінгу? – допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.
Детерінг небалакучий, але на це запитання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:
– Я саме встиг би на жнива.
Тоді підводиться і йде собі.
Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбурґу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.
І тут з’являється Гіммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.
Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.
Він стоїть перед нами й чекає. Усі мовчать, тоді він вигукує:
– Ну, як воно?
Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт – це не казарми. Він робить іще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:
– А, ви теж тут?
Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:
– Напевне, трохи довше тут, ніж ви.
Руді вуса вже тіпаються.
– Ви, здається, мене не впізнаєте?
Тепер Тьяден розплющує очі.
– Чого там!
Гіммельштос обертається до нього.
– Це, здається, Тьяден, еге?
Той підводить голову.
– А знаєш, хто ти?
Ці слова приголомшують Гіммельштоса.
– Відколи це ми на «ти»? Ми разом свиней не пасли.
Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно: певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.
Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:
– Та ні, свиней ти сам пас.
Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:
– Хочеш