просто пішов, майже нечутно зачинивши за собою двері, полишивши Мар’яну посеред пустки та тиші її розкішної квартири. Полишив гарну, неймовірно гарну та самотню… Гострий, незнайомий біль торкався серця чи не вперше в житті, й хоч у голові ще продовжували сновигати думки зневіри в почуте від Степана, та серце вже знало – то все є правда. Правда? Так, правда! Правда в тім, що вона, така гарна та чудова, не потрібна йому, не кохана ним, і як то не боляче, як не прикро – та кохає він іншу.
Іншу!
Іншу, й навіть не сестру її нікчемну, а якусь там незнайомку, котра вкрала, підступливо вкрала в неї коханого чоловіка… Як ненавиділа вона зараз ту невідому жінку, котра володіла серцем Степана. Десь із пам’яті хижим птахом виринала далека, майже забута, кинута Миколою його дружина й прокльони ті, що зривалися з її негарного рота, що бризкав слиною… Невже ж позабуте, далеке те прокляття докотилося-таки до неї, невже прокльони є чимось більшим, ніж темними бабськими забобонами?
– То нехай і вона, та клята розлучниця, теж буде проклятою! Нехай і вона страждає так, як страждаю я!
Хрипкий, глухуватий від стриманих сліз голос Мар’яни муторним відлунням прокотився по порожніх кімнатах квартири, а сама вона впала на коліна посеред вітальні й заволала страшно. Не заплакала, сльози закрижаніли десь там, за прозорими озерцями її блакитних очей, а саме заволала, захрипіла, мов смертельно вражена у саме серце левиця… Воланням тим заклинала розлучницю, прикликувала у серце тої біль, щоб був схожим з тим болем, котрий шматував серце Мар’яни… з тим болем, що породжував у серці Мар’яни пекельне, темне почуття ненависті.
Скільки вона просиділа так – на долівці вітальні, втопивши ноги та пальці рук у пухнастому ворсі килима, Мар’яна вже й не пам’ятала. Можливо, декілька хвилин минуло того темного забуття чи декілька годин – і все те у муторній, темній мовчанці, з очима, що пильно вдивлялися в простір вітальні й зовсім не помічали нічого… А думки пекли, думки впікали й вжалювали. Її не покохали, відмовилися від неї, відкинули геть таке неймовірне щастя, як її кохання. Як це боляче, як принизливо! Відкинути її, мов той непотріб, спричинити такий біль… І хто, хто це зробив? Якийсь там жебрак, брудний злидень, що витнувся в люди завдяки її батькові. І він, той злидень, він відмовився від неї – від тої, за один погляд котрої скільки дійсно гідних чоловіків були ладними все віддати, а він… він погордливо відкинув її щире та гаряче почуття…
– Ненавиджу! – прохрипіла Мар’яна, згадавши спокійний та байдужий вираз лиця Степана, з котрим він відмовився від її кохання. Він, бачте ж, кохає собі іншу… – Як же я хочу, Стьопо, аби й ти відчув мого болю, щоби постраждав так, як страждаю через тебе… – Сказала, й застигла на місці, зрозумівши, що саме ж того й хоче, аби він страждав, страждав навіть сильніше від того, як страждає вона сама.
З хвилину сиділа непорушно, охоплена дивним, темним почуттям, що поступово, важкими стиглими краплинами вливалося в серце, в усе єство її, охоплене й болем, й жагою, млосною жагою відомститися за власний біль.
– Він теж має відчути страждання, –