родич чоловічої статі.
Левко був не в захваті від цього весілля. Кмітливий хлопчик розумів, що Олеся йде за нелюба, щоб поліпшити їм обом життя, і йому було до сліз її шкода. Але він нічого не міг змінити. І хай там як, але це буде ліпшим для сестри – кращого нареченого, ніж Михайло, Олесі все одно не знайти, бо нікому не потрібна вродлива, але бідна дружина. Лесь он як за нею упадав, проте змушений був покинути її – Левко по-своєму виправдав від’їзд свого дорослого приятеля. Тому він з важким серцем, проте з урочистим виглядом повів свою красуню-сестру в церкву.
Для Олесі мов у напівсні пройшли і вінчання, і саме весілля, на яке зійшлося чимало гостей: хто ж відмовиться смачненько поїсти, випити, та ще й при цьому розважитися? І тому весілля вийшло напрочуд веселим і невимушеним. Фена теж з’явилася, проте люди подивилися на це крізь пальці. Отямилася Олеся тільки тоді, коли жінки відвели її в комору, де, переодягнувши в нову сорочку, залишили саму. «Ой, і що ж мені тепер робити?!» – думала дівчина, нарешті усвідомивши, що через свої мстиві мотиви не врахувала цю інтимну грань шлюбу.
Вона так і стояла посеред комори, час від часу скоса позираючи на постіль, за звичаєм намощену із соломи та зі снопом жита замість подушок, застелену білими простирадлами, коли увійшов Михайло. Олеся подивилася на нього та швидко опустила очі, повернувшись спиною й відчуваючи, що червоніє. Та так червоніє, що аж щоки запекли.
Михайло окинув жадібним поглядом постать дружини, швидко роздягнувся та підійшов до неї ззаду. Обняв, обережно прибрав волосся й почав цілувати її шию. Ковзнув губами до плеча, стягнувши з нього сорочку. Торкнувся долонею щоки Олесі, повертаючи її обличчям до себе.
Олеся міцно заплющила очі, щосили стримуючи себе, щоб не вирватися. «Кохана, подивися на мене!» – прошепотів Михайло. І, коли Олеся розплющила очі, поцілував. Спочатку ніжно, а потім більш палко та владно, м’яко вклав її в ліжко і, лягаючи поруч, задер сорочку та ковзнув долонею по внутрішній частині її стегна.
– Ні! – скрикнула Олеся та викрутилася з його обіймів, тому що Михайло торкнувся найпотаємнішої частини її тіла. – Ні, не треба! Не хочу! – і, схопившись, кинулася до дверей.
Михайло спіймав її, затиснув рота, потягнув назад, не зважаючи, що вона виривається. Усівся на ліжко, силою посадивши її собі на коліна та міцно притискаючи до себе. Неголосно промовив: «Олесю, не брикайся! Ну, тихіше! Бо тебе весь дім почує. Навіщо тобі це?!» Михайла охопила образа від того, що він гидкий їй. Від цього з’явилося бажання зламати її, змусити підкоритися йому.
Олеся завмерла, усвідомлюючи, що його правда. Дійсно, дурня – тікати від власного чоловіка. Від цього всього їй стало невимовно прикро, соромно та гидко. «Олесю, я ж твій чоловік, – м’яко наголосив Михайло, – а ти моя дружина. Я не хочу примушувати тебе, але не відмовляй мені в любощах. Я дуже сильно бажаю тебе, а кохаю ще сильніше. Подивися на мене!»
Олеся повернулася до Михайла – у слабкому світлі свічки було погано видно його очі, але вона шкірою відчула його погляд.