Вона занесла було руку, щоб вліпити мені ляпасу, але побоялася розбити окуляри і кинулася шукати вибивачку для килимів. Так що для мене настали геть чорні дні. Єдине, що мене втішило тоді, це пакунок від Ґальяні – мені передав його прибиральник, коли я вранці прийшла до ліцею дізнатися оцінки. У тому пакунку були книжки, але не художні. То була науково-популярна література, сповнена міркувань і роздумів, – делікатний натяк на віру в мене. Але цього виявилося не досить, щоб мені зарадити.
Мене гризли страхи й відчуття, що я в усьому помиляюся, що б не робила. Я шукала зустрічей з колишнім хлопцем, удома й на роботі, але йому завжди вдавалося мене уникнути. Я зазирнула до ковбасної крамниці попросити Аду про допомогу. Вона говорила зі мною холодно, сказала, що її брат не хоче мене більше бачити, і з того дня щоразу, коли ми з нею зустрічалися, відверталася. Тепер, коли занять у ліцеї не було, кожен ранок для мене ставав справжньою мукою, ніби мене щосили гепали чимось по голові. Спершу я намагалася прочитати кілька сторінок із книжок Ґальяні, але мені було нудно, я майже нічого не розуміла. Тоді я почала брати романи в бібліотеці, читала їх один за одним. Але вони швидко мені набридли. У них йшлося про чуже насичене подіями життя, чиїсь глибокі розмови, що не мало нічого спільного зі мною. Тому, щоб підбадьоритися, я інколи ходила аж до ліцею, сподіваючись побачити там Ніно, який саме складав випускні іспити. Того дня, коли в нього мав бути письмовий з грецької, я кілька годин терпляче прочекала на нього надворі. Але саме тієї миті, коли почали виходити перші студенти зі словниками під пахвою, з’явилася та сама гарна й чепурна дівчина, з якою він колись цілувався. Вона стала за кілька метрів від мене, теж чекаючи. І я відразу уявила собі, який вигляд – ніби два товари на вибір у каталозі – ми матимемо в очах сина Сарраторе, коли він вийде і побачить нас. Я почувалася бридкою, незугарною, а тому пішла геть.
Я побігла до Ліли в пошуках розради. Але чудово розуміла, що з нею я теж повелася неправильно. Адже я не розповіла їй, що їздила зі Стефано забирати світлину. Чому я промовчала? Невже мені так припала до вподоби надана її чоловіком роль миротвориці, що я вирішила зіграти її якнайкраще і промовчати про поїздку до Реттіфіло? Невже я так боялася втратити довіру Стефано, що несвідомо зрадила їй? Я не знала, що думати. Напевне, я робила це ненавмисне, швидше то була нерішучість, яка спершу переросла у вдавану неуважність, а потім – у переконання, що оскільки я їй нічого не сказала відразу, тепер уже пізно і складно щось виправляти. Як легко було чинити зле. Я намагалася знайти вагомі виправдання, але вони не переконували навіть мене саму. У глибині душі я розуміла, що вчинила погано, а тому мовчала.
З іншого боку, Ліла ніяк не показувала, що їй було відомо про ту зустріч. Вона завжди поводилася привітно, дозволяла купатися у ванні, користуватися її косметикою. Неохоче висловлювалася про романи, які я читала й переказувала; з більшою охотою обговорювала плітки про акторів і співаків, які вичитувала в ілюстрованих жіночих журналах. Вона нічог