тактовно підняв келих:
– A votre santé, Madame… Mademoiselle[14].
Місіс Оттерборн, потягуючи лимонад, пробурмотіла:
– Так освіжає… Чудовий смак…
І всіх трьох огорнула тиша. Вони дивилися на блискучі чорні пороги Нілу, що здавалися якимись нереальними під місячним світлом. Камені нагадували величезних доісторичних монстрів, що наполовину вилізли з води. Раптом повіяв легкий вітерець і так само несподівано зник.
У повітрі зависло почуття тривоги… ніби щось мало статися…
Еркюль Пуаро перевів погляд на терасу й гостей. Йому здалося, чи там теж усі напружилися? Це нагадувало очікування моменту, коли на сцену вийде головна героїня п’єси.
Саме в цей момент двері знову відчинилися. Цього разу в русі дверей відчувалася якась значущість. Усі замовкли й глянули в той бік.
Увійшла чорнява струнка дівчина в бордовій вечірній сукні.
Вона на мить зупинилася, а потім навмисно перетнула терасу й сіла за вільний столик. У її поведінці не було нічого показного, нічого незвичайного, та все ж здавалося, що це був продуманий театральний вихід.
– Оце так, – сказала місіс Оттерборн, похитуючи тюрбаном. – Ця дівчина таки думає, що вона важлива персона.
Пуаро не відповів. Він спостерігав. Дівчина навмисно сіла так, щоб дивитися просто на Ліннет Дойл. Раптом детектив помітив, що Ліннет нахилилася вперед, щось сказала й через мить пересіла на інше крісло, обличчям у протилежний бік.
Пуаро задумливо похитав головою.
Хвилин через п’ять та дівчина теж пересіла на протилежний бік тераси.
Вона курила й мило всміхалася, просто втілення задоволення та спокою. Але постійно, ніби ненавмисне, її мрійливий погляд був спрямований на дружину Саймона Дойла.
Через чверть години Ліннет Дойл різко встала й пішла в готель. Її чоловік майже відразу попрямував за нею.
Жаклін де Бельфор усміхнулась і розвернула крісло. Вона запалила цигарку й повернулась обличчям до Нілу. На її вустах вигравала посмішка.
Розділ третій
– Мсьє Пуаро.
Пуаро швидко скочив на ноги. Усі вже розійшлися, і він залишився на терасі сам. Заглибившись у роздуми, він дивився на гладке блискуче чорне каміння, коли це звертання повернуло його до тями.
То був ввічливий, упевнений, чарівний голос, хоча, мабуть, трохи зарозумілий.
Піднімаючись, Еркюль Пуаро побачив владні очі Ліннет Дойл.
На білу атласну сукню вона накинула дорогу багряну оксамитову накидку. Пуаро й не уявляв, що дівчина може бути такою гарною та величною.
– Ви – мсьє Еркюль Пуаро?
Це було не зовсім запитання.
– До ваших послуг, мадам.
– Можливо, ви знаєте, хто я?
– Так, мадам. Я чув ваше ім’я. Я чудово знаю, хто ви.
Ліннет кивнула. Це була та відповідь, яку вона очікувала. Тож вона продовжила говорити таким же милим і владним тоном:
– Мсьє Пуаро, ви не могли б пройти зі мною в кімнату для гри в карти? Я дуже хочу з вами поговорити.
– Звичайно, мадам.
Вона попрямувала в