похмурим, яким воно здалося спочатку. Хоч я був тут уперше, все ж чужим назвати його не можу. За п’ять років до мого народження мій батько востаннє обійшов свій будинок, що розташувався десь неподалік цього місця, сів у карету – все, що лишилося у нього, і наказав кучеру гнати коней у напрямку до Відня. Більше тут його ніщо не тримало. Під час пологів померла його перша дружина, а син народився мертвим. Трагедія повторилася й у Відні, хоча спочатку все йшло напрочуд відмінно. У столиці йому пощастило заприятелювати з Йозефом фон Венкфейном, у котрого була єдина дочка – остання представниця давнього роду. І треба ж було такому статися, але через рік після весілля Анна фон Венкфейн також померла під час пологів. Горе було скрашене тим, що народжена дитина, хлопчик, вижила. Так 18 серпня 1830 року я повідомив світ про свою появу, повідомив голосно, і вбитий горем батько зрозумів, що для нього ще не все втрачено.
Я ніколи не міг назвати себе сентиментальним, й мене ніколи не вабило сюди, а для батька Лемберг став містом, згадка про яке завжди ятрила душу, через те у нашому домі майже ніколи воно не згадувалося. Батька не стало чотири роки тому, і він так і не знайшов у собі сили повернутися сюди. Для мене Лемберг також залишився б тільки географічним терміном, якби не рішення цісаря Франца Йосифа зробити експедиційну поїздку «улюбленими краями». І треба ж було такому статися, що розв’язати проблему, невідь-звідки повідомлену міністром-президентом Карлом Фердинандом фон Буоль-Шауенштейном цісареві, можу лише я.
Будь воно неладне, моє походження!
ІІ
Я вирішив і надалі дотримуватися ще у Кракові визначеного іміджу й намагатися не виділятися. Принаймні попервах. Тому мундир, яким я дуже пишався – білий кітель з червоними штанами, – так і залишився чекати свого часу у шафі, а натомість я одягнув коричневі картаті штани і такий же жилет. Вирішив не ризикувати білими штаньми – невідомо, куди сьогодні мені доведеться відбути, а ходити забрудненим особливого бажання не було.
Стоячи перед дзеркалом, я востаннє перевірив, чи достатньо білою є моя сорочка і чи правильно зав’язана краватка. Конрад мовчки допоміг одягнути темний укорочений фрак, почекав, поки я перевірю годинник, подав тростину і циліндр.
Тепер я був готовий до всіх несподіванок, які мені готувало це місто. Хтось інший, звичайно, висловив би своє захоплення моїм гардеробом, але від свого слуги такого я не чекав – за своє життя він встиг надивитися на багато чого: і мої туалети, що лише на день-другий відставали від останньої віденської моди, і на те, на що ці туалети невдовзі перетворювалися.
Сам же Конрад одягнув мундир тірольського стрільця і причепив на нього скромну медаль «За хоробрість», якою дуже пишався. Спочатку я хотів було заборонити йому одягати її будь-де, але зрештою відмовився від свого наміру – нагорода мого слуги була заслужена, а той факт, що простого ловеласа возить сам тирольський герой, надавала моїм поїздкам певної таємниці.
Годинник на міській ратуші пробив другу годину, я зрозумів, що не встигну до назначеного часу.