посміхаючись.
– Хто ви? – запитав він нарешті. – Хто ви, щоб отак стрибати через мій мур і ламати мою Gloire de Dijons[1]? Як вас звати, – труснув він Гаррі, – і чого вам тут треба?
Гаррі не міг навіть здобутися на слово. Саме тієї миті Пендрагон і різничук пробігали під муром, тупіт і хрипкі крики виповнили вузький завулок. Садівник зразу отримав відповідь і глумливо й зневажливо втупився Гаррі в обличчя.
– Злодій! – проказав він. – Слово честі, мабуть, добра ти штучка, бо, бачу, вбраний, наче джентльмен, з голови до п’ят. І тобі не соромно зодягатися отак пишно і ходити межи чесних людей, що, гадаю, залюбки б купили твої поношені лахи. Відповідай, паскудо, – вів далі чоловік, – сподіваюсь, ти розумієш англійську мову, я хочу трохи поговорити з тобою, перш ніж відвести до поліції.
– Повірте, сер, це страшне непорозуміння, – заговорив Гаррі. – Та коли буде ваша ласка пройти зі мною до сера Томаса Ванделера на Ітонський майдан, я обіцяю, що все одразу з’ясується. Тепер я бачу, що й найчесніша людина може попасти в непевне становище.
– Хлопче, – відповів садівник, – я піду з тобою не далі, ніж до поліційного відділка на сусідній вулиці. Інспектор, звичайно, радо піде з тобою аж на Ітонський майдан і нап’ється чаю у твоїх поважних знайомих. А може, тебе відвести до міністра поліції? Аякже, сер Томас Ванделер! Ти, певне, гадаєш, що я не можу відрізнити, де справжній джентльмен, а де отаке стрибайло, як ти? Хай там який на тобі одяг, я тебе, мов книжку, прочитаю. От сорочка, яка, може, коштує стільки, скільки мій святковий капелюх, твій сурдут, дай-но помацаю, куплений не на товчку, твої черевики…
Чолов’яга, чиї очі спустилися донизу, враз урвав образливі зауваження і застиг, прикипівши очима до землі. Коли він знову заговорив, його голос дивно змінився.
– Скажи мені, ради Бога, що то? – спитав він.
Гаррі глянув собі під ноги й занімів від подиву і страху. Стрибаючи, він упав на коробку і роздер її з краю в край, звідти сипнули самоцвіти і вкрили землю рясним лискучим шаром, деякі вже втолочились у ґрунт. Там була чудова діадема, якою так часто захоплювався Гаррі на леді Ванделер, брошки й перстені, сережки і браслети, а також просто неоправлені діаманти, що розкотилися під кущами троянд і скидалися на краплі вранішньої роси. На землі між ним і садівником лежали королівські скарби – скарби в найпривабливішій, найнадійнішій і найтривкішій формі, їх можна було зібрати, мов ягоди, – й самі прекрасні, вони розбивали сонячне проміння мільйонами райдужних спалахів.
– Господи! – вихопилося в Гаррі. – Я пропав!
З неймовірною швидкістю його думки понеслися назад, він став розуміти всі пригоди сьогоднішнього дня, збагнув їх у цілому й усвідомив, у яку прикру халепу завели його доля і вдача. Гаррі роззирнувся, немов шукаючи допомоги, та в саду він був сам, тільки діаманти під ногами і страшний незнайомець перед ним; нашорошивши вуха, він не почув нічого, крім шелесту листя і калатання свого серця. Тож не диво, що хлопець занепав