вас так тяжко покривдив?
– Це я знаю! – скрикнув Гаррі, трохи покріпившись водою. – Я ще доберуся до нього, хай мене не лякає! Будьте певні, що він дорого заплатить за цей день!
– Вам краще зайти до нас додому почиститись і вмитися, – вела далі дівчина. – Не бійтеся, моя господиня запрошує вас. Почекайте, я вам зараз подам капелюха. Боже мій, – раптом закричала вона, – таж ви розкидали діаманти по всій вулиці!
Це й справді було так. Добра половина того, що зосталось після грабунку пана Реберна, висипалася з кишень під час його сальто несамохіть і знову поблискувала в поросі. Гаррі благословив долю, що в дівчини такі бистрі очі, «ще ніякого лиха не сталося, могло бути гірше», – потішив він себе, повернення цих кількох діамантів мало для нього не меншу вагу, ніж утрата всієї решти. Та який жаль! Тільки-но він з дівчиною нагнувся, волоцюга підскочив до них, повалив обох на землю, набрав пригорщу діамантів і, мов заєць, дременув по вулиці.
Звівшись на ноги, Гаррі з криком побіг слідом, та злодій летів дуже прудко, крім того, набагато краще знав околицю: добігши до повороту, за яким сховавсь утікач, Гаррі навіть його сліду не побачив.
Тяжко пригнічений, секретар повернувся на місце своєї лихої пригоди, де його досі чекала дівчина, чесно повернувши рештки діамантів. Гаррі щиро подякував їй і, не маючи вже ніякого настрою ощадити, пішов до найближчої каретної станції і поїхав на Ітонський майдан в екіпажі.
Коли він прибув, у будинку відчувалась тривога, здавалося, що в родині трапилось нещастя, всі слуги зібралися в холі і не могли, а може, й просто не хотіли стримати реготу, побачивши, в якому дранті з’явився секретар. Гаррі якомога гідніше проминув їх і одразу пішов до будуара. Відчинивши двері, він побачив разючу і навіть грізну картину, перед його очима постали сам генерал, його дружина і Чарлі Пендрагон; зачинившись від усіх, вони відверто й діловито розмовляли про якісь безперечно важливі речі. Гаррі нараз зметикував, що йому майже нічого не треба пояснювати – генералові вже щиро призналися в замаху на його кишеню, розказали і про тяжку невдачу, яка спіткала весь той задум; тепер усі вони об’єдналися, пригнічені спільним лихом.
– Слава Богу! – закричала леді Ванделер. – Ось і він! Коробка, Гаррі, де коробка?
Гаррі мовчки знітився перед ними.
– Кажи! – знову крикнула Клара. – Кажи, де коробка!
Чоловіки, загрозливо звівшись на ноги, теж підступили до нього. Гаррі збілів, мов стіна, і витяг з кишені жменю діамантів.
– Оце все, що лишилося, – сказав він. – Присягаюся небом, що моєї провини тут нема, і якщо виявити терпіння, то, хоч деякі, боюсь, утрачені вже назавжди, решту коштовностей ще напевне можна відшукати.
– Який жах! – репетувала Клара. – Втрачено всі наші діаманти, а в мене дев’яносто тисяч боргу за убори!
– Мадам, – заговорив генерал, – ви могли розкидати свій дріб’язок по всіх риштаках, ви могли наробити в п’ятдесят разів більше боргів, ніж сума, яку ви згадали, ви могли