в мішку. Припустімо, мішок заберуть. Та двері знову не забудуть зачинити. Невже доведеться здаватися і придумувати пояснення для цих собачників? Кепка – не дурний. Відразу згадає хлопчиська, котрий сидів навпроти нього в маршрутці. Складе два і два, все зрозуміє…
Тільки тепер Денис зрозумів усю серйозність та небезпечність свого становища. А коли готовий уже був остаточно впадати у відчай, почув за тонкою стіною:
– Егей, ти тут?
Бути цього не може! Білан, його голос! Звідки він тут узявся?
– Тут, тут! – кинувся на голос Денис і побачив крізь щілину між дошками око і частину обличчя свого напарника.
– Тихо, тихо! – попередив Максим. – Сиди спокійно, щось придумаю…
– Ти як тут?
– Коли побачив, що ти за Артуром назирці рушив – не стримався.
– За яким, у біса, Артуром?
– Так його звати. Того, за ким ми стежимо. Розумієш, ноги самі вперед за тобою понесли. Коли до Корчуватого доїхали, думав – загублю вас. Пощастило – маршрутки якось так незвично, майже одна за одною підійшли. Гукати тебе, сам розумієш, не хотів… Найважче виявилося через паркан перелізти і на собак не нарватися.
Максим сказав Денисові головне, але, звісно, не все. Він не міг допустити, аби Черненко далі грав першу скрипку. Подавшись за Денисом, Білан у якийсь момент вирішив у такий спосіб бодай зрівняти їхні шанси. Та все повернулося таким чином, що Максим своїми діями отримав можливість витягти приятеля з мимовільної пастки. Денис тим часом внутрішніми суперечками товариша не переймався. Його влаштовувало, як усе складалося, і хотілося чимшвидше вибратися на волю.
І все ж таки Білан вирішив не поспішати. Визирнувши з-за стіни сарайчика, він знову заховався, притиснувся до щілини в дошках.
– Слухай мене, – промовив він. – Поки побудь тут, а я гляну на цих собачих королів ближче. Здається мені, просто зараз є шанс дізнатися якщо не про все, то принаймні багато про що. Добро?
– Валяй, – змирився Денис. – Тільки обережно. Тут пси – мов твої вовкулаки.
– Помітив уже, – погодився Максим, ще не зовсім розуміючи, як саме планує непомітно визволити Черненка з полону.
Глянув ліворуч, зиркнув праворуч, подивився прямо – наче собак не видно. Та й людей теж. Зібравшись, Максим одним ривком подолав відстань від сарайчика-халабуди до вагончика і буквально закотився туди. Коли перевернувся на живіт, мало не зомлів. Просто перед обличчям, сантиметрах у десяти, стояла брудна бляшана миска з якимось їдлом. Явно не для людини. Отже, пес, якому це призначено, просто зараз може прибігти на своє місце…
Проте міняти місце було вже пізно. Над головою грюкнуло, і сходами спустилися спочатку ноги в знайомих уже кросівках, потім – ноги, взуті в шнуровані армійські чоботи, у які заправлені зелені плямисті штани.
«Тільки б не помітили!», – майнуло в Максимовій голові. Розпластався на землі, завмер.
9. Помилка викрадача
– Значить, кажеш, вигорить справа? – говорив Плямистий, і його голос, на відміну