сні Куранес побачив місто в долині та морський берег удалині, а також білосніжний гірський шпиль, що здіймався над морем, і яскраві різнобарвні вітрильники, що відпливали із гавані в далекі краї, де море зустрічається з небом. Й уві сні він дізнався своє ім’я – Куранес. Утім, мало хто міг би згадати, як його звали насправді, адже він був останнім у своєму збіднілому роді та зовсім самотнім серед мільйонів байдужих до всього, окрім самих себе, мешканців Лондона.
Однак Куранес не обтяжував себе життєвими обставинами, позаяк він, подібно до мрійників давнього минулого, шукав винятково красу, яку знайшов серед нечітких споминів, дитячих казок і снів.
Небагато знайдеться людей, котрі знають, які дива їм відкриваються в оповіданнях і видіннях юні. І лише інколи, вже ставши дорослими, ми прокидаємося вночі з дивними маревами зачарованих садів, золотих круч, що спинаються над шепочучими морями, фонтанів, які співають під сонцем, рівнин із поснулими містами з бронзи та каменю, примарних кавалькад героїв, котрі прошкують хащами густих лісів верхи на конях, вкритих оздобленими попонами. І тоді ми знаємо, що зазирнули в минуле крізь ворота зі слонової кістки, в той світ чудасій, який був і нашим світом, перш ніж ми стали мудрими й нещасними.
Куранес потрапив у забутий світ свого дитинства цілком випадково. Йому снився повитий плющем родинний замок, у якому жили тринадцять поколінь його пращурів і де сподівався померти і він. Сяяв місяць. Чоловік вибрався з дому в напоєну пахощами літню ніч і пішов спершу через сади, терасами, що спускалися вниз, потім повз старі дуби у парку і, нарешті, довгим білим шляхом, що вів до селища. Воно здавалося цілком занедбаним, якимось миршавим із одного боку, як місяць, що йде на спад. Вулиці заросли високою, по пояс, травою, вікна обабіч дороги були де вибиті, а де мутно витріщалися, й Куранес на мить замислився, що ж таїться за загостреними дахами маленьких хатинок – сон чи смерть?
Але він не став затримуватися там, а поспішив далі вузькою стежиною, що вела із селища до стрімких прибережних скель, до урвища й безодні, де все раптово провалювалося у німу порожнечу нескінченності, де навіть небо було порожнє, беззоряне і безмісячне.
Не вагаючись, він кинувся у темряву прірви, повз безформні примарні сни, тьмяно освітлені простори напівзабутих жахіть і крилатих істот, що реготали і, здається, передражнювали мрійників усіх світів. Потім у пітьмі перед ним виникло світло, і чоловік побачив місто в долині, сліпучо-блискуче, далеко внизу на тлі моря та неба, і засніжений вершечок гори, що по-королівські стримів неподалік від берега.
Тієї ж миті Куранес прокинувся, проте він із першого погляду впізнав Целефес у долині Ут-Нарґаї, де одного разу його душа прожила, здавалося, цілу вічність. Це сталося того літнього полудня, коли він вислизнув від няньки і, заколисаний легким морським бризом, заснув, задивившись на хмари зі скелі біля селища. Він намагався протестувати, коли його знайшли, розбудили та повели додому, адже уві сні він був готовий відплисти на золотому вітрильнику до далекого виднокраю,