добре!
Він вихопив кобуру в Роланда і рвучко пов’язав її собі на поясі. Взагалі-то він мусив відчути полегшення. Хіба ж він не дивився на цей револьвер серед ночі, коли він лежав біля Роланда, і думав про те, що може статися, якщо у Роланда справді поїде дах? Хіба Сюзанна не думала про те саме? Але полегшення не прийшло. Був тільки страх, почуття провини і дивний болісний смуток, надто глибокий для сліз.
Без револьверів стрілець виглядав дуже дивно.
Якось неправильно виглядав.
– Все? Тепер, коли новоспечені учні мають зброю, а вчитель залишився без неї, можна вже йти? Якщо з кущів вистрибне якась велика тварюка, Роланде, ти завжди зможеш швиргонути в неї ножем.
– А, так, – пробурмотів він. – Мало не забув. – Видобувши з кошеля ніж, він простягнув його Едді руків’ям уперед.
– Та це просто дурість! – заволав Едді.
– Саме життя – це дурість.
– Ага, напиши це на листівці і надішли у «Друг читача», трясця його матері. – Едді застромив ножа за пояс штанів і виклично глянув на Роланда. – А тепер уже нарешті можемо йти?
– Є ще одне, – сказав Роланд.
– Боже милосердний!
Роландові вуста знову розтулилися в посмішці.
– Жартую, – сказав він.
В Едді відвисла щелепа. Сюзанна знову розсміялася, і веселі дзвіночки її сміху розігнали ранкову тишу.
Майже весь ранок вони долали смугу руйнування, яку влаштував собі для захисту велетенський ведмідь. Втім, іти шляхом Променя було трохи легше. А щойно бурелом і зарості підліску лишилися позаду, непроглядний ліс знову вступив у свої права, і тепер мандрівники могли рухатися швидше. Праворуч від них весело дзюркотів струмок, який витікав зі скелі на галявині. У нього впадали кілька менших потічків, і тепер плюскіт води став поважнішим. Тварин тут було більше: вони шурхотіли у лісі, поспішаючи у своїх справах. Двічі Роланд, Едді та Сюзанна бачили невеликі стада оленів. Один із них, самець із розложистими рогами на шляхетно посадженій голові, на вигляд важив фунтів триста, ба навіть більше. Коли вони знову почали сходження нагору, ручай звернув із їхнього шляху вбік. День уже хилився до вечора, аж раптом Едді щось помітив.
– Може, станемо тут? Трохи відпочинемо.
– Що таке? – спитала Сюзанна.
– Так, – озвався Роланд. – Давайте зупинимося.
Раптом Едді знову відчув присутність Генрі: наче важкий тягар ліг йому на плечі. «Ой, гляньте, дівчисько! Дівчисько щось там побачило у девеві? Дівчисько хоче щось вирізьбити? Еге ж? О-хо-хо… ну хіба не краса?»
– Нам не конче зупинятися. Тобто нічого такого. Просто я…
– …дещо побачив, – закінчив за нього Роланд. – Хай що воно таке, припини патякати і візьми це.
– Та нічого такого. – Едді відчув, що шаріється. Тепла кров підступила до обличчя. Він намагався не дивитися на ясень, що привернув його увагу.
– Неправда. Це те, що тобі потрібно, і, далебі, не можна казати, що це «нічого такого». Якщо тобі це потрібно, Едді, то нам також. От хто нам точно не потрібен, то це хлопець, який не