це значення?
Едді Дін подумав, що на обидва питання може відповісти ствердно.
Неушкодженою лівою рукою стрілець накрив праву долоню Едді.
– Здається, тобі відома якась таємниця.
– Можливо.
– Розповіси?
Він тільки головою похитав.
– Гадаю, ліпше не розповідати. Ще не час.
Трохи поміркувавши, Роланд кивнув.
– Добре. Тільки одне питання, і ми облишимо цю тему. Може, тобі відкрилися якісь знання щодо моєї… моєї проблеми?
«І це все, на що він спроможний… це весь показ відчаю, який їсть його живцем», – подумав Едді.
– Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я сподіваюся, приятелю. Я щиро на це сподіваюся.
Роланд кивнув і відпустив руку Едді.
– Дякую тобі. До темряви ще дві години. Чом би ними не скористатися?
– Я тільки за.
І вони пішли далі. Роланд віз Сюзанну, а Едді крокував попереду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всередині. Він наче випромінював своє власне тепло, потаємне і потужне.
Того вечора, після їжі, Едді дістав з-за пояса стрільців ніж і почав різьбити. Ніж був навдивовижу гострий і наче ніколи не затуплявся. Едді повільно і обережно працював у світлі багаття: крутив деревинку в руках, спостерігав, як з-під довгих упевнених рухів ножа виходять завитки тирси гладенького дерева.
Сюзанна лежала, підклавши під голову руки, і дивилася на зорі, що неквапом мандрували чорним небом.
Роланд відійшов подалі від багаття і стояв тепер на краю місця, яке вони обрали собі для табору, недосяжний для відблисків полум’я, дослухаючись до голосів божевілля, що перекрикували один одного в його зболеній, пошматованій свідомості.
Хлопчик був.
Не було ніякого хлопчика.
Був.
Не було.
Був…
Він заплющив повіки, притулив холодну долоню до лоба, під яким пульсував біль, і замислився, скільки часу ще потрібно для того, аби він луснув, наче затуго натягнута тятива.
«Ох, Джейк, – подумав він. – Де ти? Де ти?»
А над ними трьома зійшли Стара Зоря й Стара Матінка. Вони зайняли свої місця в небі й роздивлялися одна одну через зоряне череп’я свого древнього шлюбу.
Ключ і троянда
Цілих три тижні Джон «Джейк» Чемберз відважно боровся з божевіллям, що поволі заповзало в його душу. Увесь цей час він почувався, наче остання людина на борту океанського лайнера, що йде на дно: відкачував воду з трюмів, щоб урятувати собі життя, намагався втримати корабель на плаву, доки не вщухне буря, небо не проясниться і не надійде допомога… будь-яка допомога. Від будь-кого. Тридцять першого травня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, за чотири дні до шкільних канікул, він остаточно переконався, що допомоги не буде. Час здаватися, падати в обійми шторму.
Останньою краплею до чаші терпіння став екзаменаційний твір з англійської мови.
Джон Чемберз, тобто Джейк для