було завжди, Сюзанно Дін.
– Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька. Я вбиваю серцем.
– То ВБИЙ їх, заради твого батька! – загорлав Роланд. – ВБИЙ ЇХ УСІХ!
Її права рука між руків’ям візка і рукояткою Роландового шестизарядного револьвера здавалася розмитою плямою. За мить ліва рука опустилася, а правиця злетіла в повітря, натискаючи на курок так швидко і делікатно, наче затріпотіли крильця колібрі. Долиною розляглося шість невиразних пострілів, і п’ять із шести камінців, що лежали на поверхні валуна, зникли з поля зору.
Якусь хвилю, поки відлуння перекочувалося туди-сюди, помалу затихаючи, обидва мовчали – здавалося, навіть подих затамували. Навіть круки не галасували, принаймні ті кілька секунд.
Першим порушив тишу стрілець. Невиразним, але на диво емоційним тоном він вимовив чотири слова:
– Ти дуже добре впоралася.
Сюзанна подивилася на револьвер у своїй руці так, наче бачила його вперше. Від дула курився димок, ідеально рівний у безвітряній тиші. Вона повільно вклала револьвер у кобуру, що висіла в неї на животі.
– Добре, але не бездоганно, – нарешті мовила вона. – З останнім промазала.
– Хіба? – Він підійшов до валуна й підняв самотній уламок каменя. Подивився на нього, а потім кинув Сюзанні.
Вона впіймала камінець лівою. Роланд задоволено відзначив, що права рука залишалася біля кобури з револьвером. Вона стріляла краще й природніше за Едді, але, на відміну від нього, не так швидко засвоїла саме цей урок.
Якби вона була тоді з ними під час стрілянини в нічному клубі Балазара, то, можливо, їй не довелося б докладати стільки зусиль у навчанні. Але зараз Роланд побачив, що вона нарешті опанувала й цю частину. Глянувши на камінь, вона побачила в горішній його частині щербину глибиною заледве у шістнадцяту дюйма.
– Ти ледь зачепила його, – сказав Роланд, повертаючись до неї, – але у стрілянині цього буває досить. Якщо ти зачепиш супротивника, то зіб’єш йому приціл… – Він замовк. – Чому ти так на мене дивишся?
– А ніби ти не знаєш. Що, справді не знаєш?
– Ні. Твої думки часто лишаються загадкою для мене, Сюзанно.
Ноток захисту в його голосі не було, і Сюзанна роздратовано похитала головою. Коломийка її мінливих настроїв часом виводила його з себе. Так само й Сюзанну дратувало те, що він, здавалося, не міг втриматися, аби не бовкнути того, що в нього крутиться на язиці. Таких буквалістів, як Роланд, вона ще не зустрічала ніколи.
– Гаразд, – мовила вона. – Я скажу, чого я на тебе так дивлюся, Роланде. Бо ти вчинив паскудство. То був брудний трюк. Ти сказав, що не будеш мене лупцювати, не зможеш вдарити, навіть якщо я вередуватиму… але одне з двох: або ти мені збрехав, або ти дурень. Але я знаю, що ти не дурний. Кожен чоловік і кожна жінка моєї раси можуть засвідчити, що вдарити людина може не тільки рукою. Там, звідки я родом, є один віршик: «Камінь і палиця трощать кості…
– …а ущипливі слова мене не ранять», – закінчив Роланд.
– Ну, ми говоримо трохи