за давньою звичкою крутив правою рукою. Швидше, заради твого батька. Або сери, або злазь із горщика.
– Здається, він не хотів їхати, – сказав Едді. – Але це не означає, що він і досі в своєму будинку в Іст-Стоунгемі.
– Він там. Він нікуди не поїхав.
Чимале зусилля знадобилося Едді, щоб не відвисла щелепа.
– Звідки ти знаєш? Ти можеш торкнутися його думок, так?
Роланд похитав головою.
– Тоді як…
– Ка.
– Ка? Ка?! І що це, бляха-муха, означає?
Обличчя Роланда було виснажене і змучене, під засмагою прозирала блідість.
– Кого ще ми знаємо в цьому світі?
– Нікого, але…
– Отже, це він. – Роланд говорив спокійним рівним тоном, неначе пояснював дитині якусь очевидну життєву істину: угорі – це над головою, внизу – це там, де твої ноги торкаються землі.
Едді хотів було заявити йому, що це тупо, це очевидний забобон. Але не став цього робити. Не рахуючи Діпно, Стівена Кінга й огидного Джека Андоліні, Джон Каллем таки був єдиною людиною, яку вони знали в цьому світі (чи на цьому рівні Вежі, кому як більше подобалося). А після всього того, що Едді довелося побачити за останні кілька місяців – чорт, та за останні кілька тижнів! – хто він був такий, щоб підсміюватися з забобонів?
– Гаразд, – сказав він. – Мабуть, варто спробувати.
– Як ми з ним зв’яжемося?
– Можемо зателефонувати йому з Бриджтона. Хоча в романі, Роланде, другорядний персонаж, такий як Джон Каллем, ніколи б не підвівся з лави запасних, щоб урятувати ситуацію. Це вважалося б нереалістичним.
– А в житті, – сказав Роланд, – це трапляється повсякчас. Я впевнений.
І Едді розсміявся. А що, в біса, залишалося робити? Адже то було так по-роландівськи.
Щойно вони проїхали повз цей знак, Едді сказав:
– Роланде, покопирсайся-но у бардачку. Побачимо, чи ка, Промінь або інші сили не лишили нам трохи дріб’язку для таксофону.
– Бардачку? Ти маєш на увазі цю коробку?
– Ага.
Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки – мабуть, племінниці Каллема – на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово – палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.
– Тут написано «ПЛАТА7», –