кілька разів кивнув.
– Останнє, що я від нього почув… думаю, він промовив це вголос, хоч я не певен… – Джейк уже схлипував не криючись. Він спробував пригадати точні слова. – Він сказав: «Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї й дістанься аж до верхівки». А тоді… – Хлопчик пхикнув крізь викривлені губи. – Згас. Як вогник свічки. Пішов у ті, інші світи, якими б вони не були.
Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:
– Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?
Роланд, морщачись, сів, відтак нагородив Едді Діна поглядом, що промовляв красномовніше за будь-які слова: «Навіщо ти випробовуєш моє терпіння?»
– Ну добре, добре, – примирливо сказав Едді. – Така в мене звичка. Не треба так дивитися.
– Яка звичка, Едді?
Останнім часом Едді не так часто згадував той свій рік життя з Генрі, сповнений травматичної залежності, але тієї миті згадати довелося. От тільки говорити про це йому не хотілося. Не тому, що було соромно (Едді справді вважав, що подолав болісні спогади), а через те, що він відчував, як наростає невдоволення стрільця: надто вже часто Едді виправдовував різні свої вчинки впливом старшого брата. Зрештою, може, Роланд і мав рацію. Так, Генрі справді був визначною, формотворчою силою в житті Едді. Так само, як Корт у житті Роланда… але ж стрілець не згадував про свого старого вчителя повсякчас.
– Ставити питання, на які я вже знаю відповіді, – сказав Едді.
– І якою буде відповідь цього разу?
– Перш ніж вирушати до Вежі, ми повернемося до Краю Грому. А там або повбиваємо Руйначів, або випустимо їх на свободу. Байдуже що, аби тільки вберегти Промінь. Потім уб’ємо Волтера, чи Флеґґа, чи як там він себе величає. Бо він їхній фельдмаршал, адже так?
– Був фельдмаршалом, – підтвердив Роланд, – але тепер на сцені з’явився новий гравець. – Він зиркнув на робота. – Найджеле, ти потрібен.
Найджел опустив руки й підвів голову.
– Чим можу служити?
– Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?
– Ручки, олівці й крейда – в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.
– Видобувальна палата, – задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. – Так ви її звете?
– Так, сей. – А потім майже несміливо: – Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?
– Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?
– Сей, я певен, що не знаю, – сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. – Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.
– Принеси мені олівець і шмат крейди.
– Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні