б, кісточці.
– Що це? – спитала вона, знімаючи кілька волосин і підносячи їх догори.
– Перепрошую, мем, я не…
Він не бачив. Авжеж, ні. У Найджела було інфрачервоне бачення, але справжніх очей воно не могло замінити, а справжніх очей він позбувся з вини Сюзанни Дін, дочки Дена, стрільця ка-тету Дев’ятнадцяти.
– Це волосини. А ще я бачу кров.
– А, так, – сказав Найджел. – На кухні були щури, мем. Мене запрограмовано на знищення шкідників щоразу, коли я їх помічаю. Нині їх розвелося дуже багато, яка прикрість. Світ дедалі більше зрушує з місця. – Аж раптом його голова шарпнулася ліворуч: – Un-deux-trois! Minnie Mouse est la mouse pour moi!31
– Е-е-е… друже мій Найдж, скажи, а Мікі та Мінні ти прикінчив до того, як робити сандвічі, чи після? – поцікавився Едді.
– Після, сер, запевняю вас.
– Ну, все одно я пас, – відмахнувся Едді. – У штаті Мен я з’їв «пуербоя», досі від нього пузо розпирає.
– Сказав би вже: un, deux, trois, – докірливо мовила Сюзанна. Слова зірвалися з її вуст раніше, ніж вона усвідомила, що збирається їх вимовити.
– Що, даруй? – Едді сидів, обіймаючи її за плечі. Відколи вони вчотирьох зустрілися знову, він торкався Сюзанни за кожної можливості, неначе потребував підтвердження, що вона справжня, а не плід його уяви.
– Нічого. – Пізніше, коли Найджел або вийде з кімнати, або зламається, вона розповість йому про свій інтуїтивний здогад. На її думку, роботи на зразок Найджела та Енді, як ті в оповіданнях Айзека Азимова, що їх вона читала підлітком, не могли брехати. Можливо, Енді або був модифікований, або модифікував сам себе, тож для нього то була не проблема. Але Найджел, думала вона, з брехнею мав клопіт, ще й величенький. Їй здавалося, що Найджел, на відміну від Енді, був у сутності своїй доброзичливим. Але так – він або збрехав, або прикрасив правду про пацюків у коморі. А може, й не лише про це. Ein, zwei, drei та Un, deux, trois були для нього способом зняти напруження. Бодай ненадовго.
«Це Мордред, – роззираючись навколо, подумала вона. Потім узяла сандвіч, бо мусила щось з’їсти (як і Джейк, вона страшенно зголодніла), але апетиту вже не було й вона розуміла, що не отримає жодної втіхи, понуро проковтнувши їжу. – Він напав на Найджела, а тепер десь зачаївся і спостерігає за нами. Я знаю… відчуваю».
А відкусивши перший шматок якогось давно законсервованого, розфасованого у вакуумну упаковку загадкового м’яса:
Мати завжди знає.
Спати у видобувальній палаті нікому не хотілося (хоча обирати спальні місця було з чого – триста чи більше ліжок зі свіжою, нещодавно перестеленою білизною), та й покинуте місто привабливішим не здавалося. Тож Найджел повів їх до свого помешкання, час від часу зупиняючись, щоб несамовито струснути головою, наче прочищаючи її, і полічити до десятка – німецькою чи французькою. До цього він почав додавати цифри іншою мовою, якої ніхто з них не знав.
Їхній шлях пролягав через кухню, де тихо гули незліченні машини з іржостійкої сталі, дуже не схожу на ту, яку Сюзанна відвідала