Під цим слід розуміти, що буття – це мислення; саме в цьому виявляється прозірливість, що здебільшого має тенденцію уникати звичайних позбавлених поняття розмов про тотожність мислення і буття. Отже, завдяки тому, що пробування якогось існування – це самототожність, або чиста абстракція, воно є своєю власною абстракцією, або ж якраз і є своєю нетотожністю з собою і розпадом, – своєю власною внутрішньою суттю [Innerlichkeit] і поверненням до себе, – своїм становленням. Завдяки такій природі сутнього і тією мірою, якою воно має таку природу в очах знання, це знання – не діяльність, яка трактує зміст як щось чуже, не відображения-в-собі, спрямоване від змісту; наука – це не той ідеалізм, що заступає догматизм утвердження, набуваючи форми догматизму запевнення, або догматизму впевненості в собі. Оскільки знання бачить, як зміст повертається у свою власну внутрішню суть, діяльність знання радше занурюється в цей зміст, бо ця діяльність – іманентне Я змісту, і водночас вона повертається в себе, бо ця діяльність – чиста самототожність в іншості; отже, діяльність знання – це хитрощі, що дають змогу, нібито утримуючись від діяльності, приглядатись, як визначеність та її конкретне життя, і то саме там, де, як йому здається, воно досягає самозбереження і утверджує свої власні інтереси, робить щось цілком протилежне: спричиняє свій розпад і перетворюється на момент цілого.
Якщо вище значення тями було сформульоване з погляду самоусвідомлення субстанції, то на основі щойно сказаного її значення розкривається з погляду визначення субстанції як сутнього. Буття – це якість, самототожна визначеність, або визначена простота, визначена думка; це буття з погляду тями. Через те воно є νους, що ним, на думку Анаксагора, передусім і мала бути сутність. Ті, хто йшов після нього, розуміли природу буття набагато визначенішим способом як ειδος; або ιδεα, тобто як визначену загальність, як вид. Термін «вид» видається надто звичайним і неадекватним для ідей краси, святості та вічності, що такі модні за нашої доби. Але насправді слово «ідея» виражає не менше і не більше, ніж слово «вид». Проте нині ми часто бачимо, що термін, який точно визначає якесь поняття, відкидають і віддають перевагу якомусь іншому, що вже лише завдяки своєму іншомовному походженню затемнює та затуманює поняття і через те видається повчальнішим. Саме тому, що буття визначене як вид, воно є простою думкою; νους, простота, є субстанцією. Завдяки своїй простоті, своїй самототожності вона видається стабільною і постійною. Але ця самототожність – теж негативність, і тому це стабільне буття переходить у свій розпад. Визначеність починає видаватися визначеністю передусім у своїх відносинах із чимсь іншим, а її рух, здається, накинутий їй зовні якоюсь чужою силою; але те, що вона містить у собі свою іншість і є саморушійною, зумовлене вже простотою самого мислення. Адже мислення саморушійне і диференційне, є своєю власною внутрішньою суттю, чистим поняттям. Отже,