діяльним елементом у процесі руху предиката – як розважанням, чи той або той предикат слід додавати до першого суб’єкта, – він радше має перейматись Я, самістю змісту, йому немає змоги бути для себе, і він повинен існувати разом з цим змістом.
Щойно сказане формально можна виразити так, що природа судження (чи твердження взагалі) про відмінність між суб’єктом і предикатом зруйнована умоглядним судженням, а судження про тотожність, яким стає перше судження [поєднавши суб’єкт і предикат], зумовлює відкидання тих відносин між суб’єктом і предикатом. Цей конфлікт між формою судження взагалі і єдністю поняття, що руйнує цю форму, подібний до того, що відбувається в ритмі між метром і акцентом. Ритм – це результат того, що ширяє між ними й поєднує їх. Так само й у філософському судженні тотожність суб’єкта і предиката не знищує відмінності між ними, вираженої у формі судження, а їхня єдність має поставати як гармонія елементів. Форма судження – це спосіб появи певного значення або акцент, що диференціює це значення; те, що предикат виражає субстанцію, а сам суб’єкт впадає в загальне, – це єдність, у якій цей акцент відмирає.
Для ілюстрації сказаного якимсь прикладом, розгляньмо таке судження: «Бог – це буття». Тут предикат «буття», він має субстанційне значення, в якому розпливається суб’єкт. Проте буття має бути тут не предикатом, а сутністю, і через те Бог, здається, припиняє бути тим, чим він був унаслідок сформульованого твердження, тобто утвердженим і стабільним суб’єктом. Мислення, замість і далі просуватись у процесі переходу від суб’єкта до предиката, почувається – внаслідок утрати суб’єкта – радше загальмованим і відкинутим назад до мислення про суб’єкт, бо суб’єкт відсутній. Або ж мислення з’ясовує, оскільки сам предикат був проголошений суб’єктом, буттям, сутністю, яка вичерпує всю природу суб’єкта, що суб’єкт безпосередньо є й у предикаті, і тепер, замість – у предикаті – повертатися в себе і зберегти свободу, характерну для розважань, воно ще глибше занурюється в зміст, або принаймні існує вимога занурюватись у нього. Так само й тоді, коли кажуть: «Реальне – це загальне», реальне як суб’єкт зникає у своєму предикаті. Загальне не тільки повинно мати значення предиката, як сформульовано в цьому судженні, мовляв, реальне – це загальне, а повинно виражати й сутність реального. Отже, мислення втрачає свою міцно утверджену об’єктивну основу, яку мало у вигляді суб’єкта, так само як і в предикаті воно відкинуте до суб’єкта і повертається в ньому не до себе, а до суб’єкта змісту.
Саме на ці незвичні перешкоди на шляху мислення здебільшого й покликаються нарікання на незрозумілість філософських праць, якщо в решті аспектів індивід має всі необхідні прищеплені освітою якості, щоб розуміти їх. У сказаному ми бачимо цілком слушну підставу для закиду, який часто висувають тим працям: адже чимало з них треба не раз перечитати, перше ніж