самозаглиблення, яке знову можна було б назвати силою, яка, проте, не притлумлена, а є силою взагалі, або поняттям сили, абстракцією, що поглинає відмінності того, що притягує і того, що притягується. Отже, наприклад, проста електрика – це сила; проте вираження відмінності припадає на закон; ця відмінність – це позитивна й негативна електрика. У випадку падіння тіл сила – проста стихія: тяжіння, що має закон, який пов’язує у відносини кореня і квадрата величини різних моментів руху, збіглого часу й подоланої відстані. Сама електрика – це не відмінність у собі, і не двоїста за своїм характером сутність, що складається з позитивної та негативної електрики, і тому звичайно кажуть, що вона має закон бути саме такою, або що вона має властивість виявлятися таким способом. Ця властивість, щоправда, – суттєва та єдина властивість цієї сили, тобто необхідна їй. Але необхідність тут – пусте слово: адже сила мусить, і то саме тому, що мусить, отак подвоюватися. Звісно, якщо справді дано позитивну електрику, то необхідна й негативна в собі, бо позитивний елемент існує тільки як відносини з негативним елементом; іншими словами, позитивний елемент у самому собі містить відмінність від себе, і так само й негативний елемент. Але те, що електрика як така поділяється отак, само по собі не є необхідним; електрика як проста сила байдужа до свого закону – бути позитивною чи негативною, і якщо перше ми називаємо її поняттям, а друге – її буттям, то поняття електрики байдуже до її буття; електрика лише має таку властивість, а це означає, що сама в собі вона не є необхідною для електрики. Ця байдужість набирає іншої форми, коли кажуть, що бути позитивним і негативним належить до визначення електрики, або що це просто – її поняття та її сутність. У такому разі буття електрики означатиме її існування взагалі, проте в цьому визначенні немає необхідності її існування; вона існує або тому, що ми бачимо її такою, тобто вона аж ніяк не необхідна; або ж існує завдяки іншій силі, тобто її необхідність зовнішня. Та оскільки необхідність полягає у визначенні буття через інше, ми знову відступаємо до множини визначених законів, яку щойно покинули, щоб розглядати закон як закон; саме з ним слід порівняти його поняття як поняття, або його необхідність, що, проте, в усіх цих формах виявилася пустим словом.
Байдужість закону і сили, або поняття і буття виявляється ще й іншим способом, ніж щойно зазначеним. Скажімо, в законі руху необхідно, щоб рух поділявся в часі та просторі, або ж на відстань і швидкість. Оскільки рух є тільки відносинами цих елементів, він, як загальне, звичайно ж, поділяється і в собі самому, проте нині ці частини – час і простір, або відстань і швидкість – не виражають у собі цього походження з однієї єдності; вони байдужі одна до одної; простір, як гадають, може обійтися без часу, час – без простору, а відстань – принаймні без швидкості, – так само як байдужі одна до одної їхні величини, оскільки вони не пов’язані