дерево чорніє, а від глибокої старості розсипається за лініями цих пластів життя.
За тим, як дібрані колоди, видно, що будова закладена вже у самому дереві, бо одне життя дбає про інше, чекаючи, коли вони зустрінуться. Видно теж, що той, хто відшукав густорічне дерево, вже почав будувати.
Тим більше, за в’язанням протесів – доладним чи недоладним – неважко дізнатися, чи складав хату терпеливий майстер, що з’єднав рисунки протесів в одну стіну, ніби образ дивний, загадковий і мудрий, чи, може, бездумний партач, що перемішав протеси і склав їх абияк. Річ у тім, що майстер, і то такий, що не дбає ні про письмо на папері, ні навіть про цифри, і тому нічого не нотує й не нумерує, пам’ятає кожну дошку і знає кожен протес. Тому нераз під час будування тихенько примовляє до них так: «Не фіглюй, братику, і не ховайся, бо ти маєш бути тут, а той інший най мені не пхається під руку і най терпляче зачекає». Майстер часом навіть сам дає протесам імена за їхніми рисунками й узорами, складеними в образ. Цей «вбраний у листя», а отой «дощ рівних струн», а той третій – «злиття потоків», а четвертий «біжить клусом», бо один вигин наввипередки вискакує поперед іншого. Тож як буде спати біля стіни сам ґазда чи який гість, перед сном зануриться в інший образ і переріз. І кожен з них викличе в нього інакші сни, а при потребі втамує різні тривоги. Якщо у перерізі відкриваються широкі простори між лініями, то сон має де мандрувати далеко й вільно. Але коли між лініями забагато тісних і крутих вуличок, такий протес краще не ставити там, де буде голова сплячого, бо сон може втиснутись у ці задушливі вулички. Натомість там, де крила над крилами розкриваються для польоту, там найкращий шлях снам до інших світів. Однак широкі шляхи є не тільки придатними, але й затишними, такими, як колиски, що захищають від усього світу.
Той, хто мандрує у снах, завжди буде вдячний майстрові за шляхи і прихистки. Щоправда, мало хто пам’ятає і самого майстра, і його ім’я. Скоріше прокляне партача, який через неуважність звузить або поплутає сни. Але той, хто вміє читати малюнки перерізів, відчитає руку майстра, розпізнає його всюди. І знає, що він побратався з деревом. Майстер сам би тихенько радів, що його впізнали, не через пусту славу, а за витвором. Це означає, що він наблизив дерево до людини й віднайшов спільноту снів, адже дерево не зносить галасу, навіть зовсім його не розуміє.
Наприкінці в’язання на нього вкладають правила – довгі, особливо тяжкі протеси, спочатку по обидва боки дверей на півхати, потім на одвірки й вікна, на всю довжину дому, щоб остаточно притиснути та скріпити побудоване. Але виступів протесів – як поздовжніх, так і поперечних, – тих, що видаються із в’язання, не відрізають впритул до стіни хати як непотрібні. Навпаки, щоби не проминути можливості оздоби, їх залишають, створюючи таємничу подобу зворотних сходів, що пнуться аж під дах. Не задля підпори даху, бо ж ледь його торкаються! Зате, піднімаючись зиґзаґом у вигляді схеми стрілистого дерева, вони підкреслюють висхідний рух хати, підкреслюючи, що це не нора, а людська мисль,