Адже сонце наближалося до моря і скоро мало потонути в ньому. На жаль, не було видно ні рятувальних вертольотів, ні корабля. Натомість періодично з’являлися мавпи, які підозріло поглядали на мене…
«Можете забирати оце собі! – я жбурнула їм круг. Але коли тобі ніхто не відповідає – можна збожеволіти. Я гукнула: – Мене звуть Кіра!»
Отак представившись мавпам, я відчула, що тепер у мене є сусіди, нехай і німі, а значить я не одна. Через кілька годин одна з моїх нових подруг поцупила мій банан, поклавши кінець нашій дружбі! Я спорудила невеликий куреник для своїх харчових здобутків. Дивні тварини: ви ж умієте лазити по деревах, невже так важко зірвати банан із дерева? Я відчула, що моя шкіра пече, бо весь день вешталась під сонцем. Тепер мої однокласники точно повірили б у те, що я була на морі. Але не факт, що вони побачать мене. А от я їх можливо і побачу, якщо стану привидом. Буду приходити до них під час контрольних та допомагатиму писати.
«Ну, добре. SOS я підготувала. Їжа є, молоко у кокосі ще є. Але як вибратися звідси?»
Навіть мавп уже не було видно. Решту дня я споруджувала собі з листя, гілок і кори гніздечко. Темрява лякала сильніше, ніж голод. Сонце от-от зникне, насуваються сутінки і рожеві барви на небі змінюються червоними, оранжевими. Блакитне небо неначе починає горіти – сонце підпалює небокрай. У барвах сонця я відчула крах надій. Мені сяк-так вдалося заснути. Але посеред ночі я прокинулася і тряслася від холоду і страху. А раптом зараз із хащів на мене вискочить дикий звір і розірве на шматки? Або якесь людожерне плем’я схопить і потягне у своє лігво. А ще я боялася отруйних павуків та зміїв. Нарешті під ранок я заснула.
«Раз уже я тут, потрібно все роздивитися як слід…» – подумала я вранці і подалася гуляти островом. Раптова думка про те, що цей острів належить мені, і я його могутня володарка, вселила в мене оптимізм і допитливість. Я йшла узбережжям, сонце пекло ще сильніше, ніж учора, а шкіра ще не зажила після вчорашнього.
– Ну, добре, тату, я пірну… Тепер ти вдоволений? – сказала я в небо і почала занурюватися в море. Адже потрібно було ще й змити з себе весь бруд. Я пливла вздовж острова. На морі були невеликі хвилі. Я пливла все впевненіше. А потім ризикнула плисти не вздовж берега, а в глибину моря. Мені так подобалося те, що могла пропливати довгі відстані, не торкаючись ногами землі. Тато мав рацію, в рятувальному колі ніколи не навчишся плавати. Але на глибині солена хвиля хлюпнула в обличчя і залила водою ніздрі, я закашлялась. Згадала, як захлиналася, випавши з катера за борт, як кликала на допомогу батьків. Море буває таким підступним. Я швидко попливла до берега. Я гукала:
– Море, чому ти таке жорстоке? Чому ти вбило їх? Чому ненавидиш мене? Ти чуєш? Я хочу жити! Я хочу додому. Але ти влаштувало мені пастку, оточило зусібіч…
Я вийшла з води, впала на пісок. З грудей вирвалося ридання. Хутчіше туди, в ліс! Геть від смерті, треба знайти храм. Сонце підбилося височенько, як і вчора, коли я знайшла будівлю. Скоріше