і навіть два рази, а по тому сідає до столу, а Наталку два рази кликати не треба. За столом дідо розпитують бабу, що робиться в Харсах, баба розповідає, що все Богу дякувати. Що жито змолотили вже, що Федора подарувала церкви нову ікону, яку купила в Яблочинському монастирі, що смолярі харсівськії велику замову отримали від берестейського кагалу, що її, Раїнина, невістка народила хлопчика…
– Одпустіте, свате, до мене Наталку. Поки невістка ходити не може, мені невикрутка, то Наталка буде мені допомагати. І вам легше буде – не треба її кормити. Як сам собі – то хоч як, де з’їси, де й впроголодь, а за дитиною ж заглядати треба. Їй же шість вже є?
Дідо мовчать, опустивши нечесану голову, а потім відповідають, по роздумі:
– П’ять. Шість зрівняється на Благовіщення, на той рік.
– Ну от, – задоволениї баба Раїна.
Тоді дідо поглядають на Наталку.
– Не піду, – каже вона, і сльози стікають по щоках на пусту вже миску, яку вона підсунула під себе, щоб вибрати остатки проса пальцем. Вона не хоче в чуже місце від діда.
Але ще сонце не піднялося, а вони з бабою вже йдуть бабиними слідами до Харсів. Баба несе невеликий клунок, там тепер пустий глечик та Наталчині лахи. Наталку вдягли у свитку покійного брата, рукави задовгії, тому долоням тепло, а ось занадто довгі поли перешкоджають, замітають сніг, в них пльонтаються ноги. Вітер, на щастя, дме в спину, так легше йти, але деколи його штурхани такії міцниї, що Наталці здається: в спину хтось кидає каміння. Вона знає, як то буває, коли кидають каміння. Колись діти в Прилуці кидали каміння в неї та в матінку, і кричали:
– Відьма! Відьма!
Вона йде за бабою, загрібаючи сніг полами братової свитки. Обернулася – дідо стояли кіля 7 ковороту, дивилися вслід.
…Тоді вона не знала, що більше не побачить діда живим. І тільки мніго 8 років по тому вона зрозуміла, для чого насправді баба Раїна забрала її тоді до себе.
…Тут шум автомобіля за вікном відволік мене від читання. Некепсько, але все ж це треба переробляти, зміцняти, я мало посилаю – посил має бути точнішим, мені не вдається передати правду та подробиці життя людей сімнадцятого сторіччя так, щоб їх сприйняла розпещена легкістю нашого життя сучасна людина – підсумувала я подумки, і моя увага переключилася на двір. О, Ленка приїхала – Зоря-над-Бугом. Я натиснула «зберегти», колеса з носа – біля клавіатури, щоб потім не шукати, і збігла вниз зустрічати подругу.
Ленка Зарніцька – моя давня приятелька, певною мірою, моя любов і натхнення. Ленка, Оксанка – споконвічні наші подруги. І мені, і моїй сестрі-близнючці Влянці вони вже стали рідніші за декого з рідних. Приїзди Ленки – треба признати, з часом вони все рідші – для мене завжди свіжий бриз, який класно провітрює мозки та раз за разом породжує в оних свіжі ідеї. Тому я зраділа та звеселіла. Можливо, і зараз вона наштовхне мене на якусь світлу думку, новий образ? Чи є в мене хоча кава?
Кава ще не скінчилася, і за п’ять