подруга, Марфа Панасюк, подала їй спочатку сповиту її доньку, Маню, а потім і свій рідний скруток – Пелагію, а по тому вибралася з вагона й сама. Після довгої тряської їзди колієм стояти на твердій землі було незвично, здавалося – все ще їдеш, і тебе погойдує… Марфа забрала у Домни свою дочку, молоді жінки огляділися. Велизний 15 перон був заповнений людьми. Тут були селяни не тільки з Дивинова, але і з інших сіл Берестейщини. Чоловіки Домни та Марфи побігли ще раніше на привокзальний майдан, наймати коней з возами – доїхати до Дивинова: взагалі-то, всі пожитки двох родин могли б поміститися навіть в один віз, правда, тоді чоловікам прийшлося б іти кіля них, але зараз, серед тлуму, здавалося проблематичним знайти навіть одного хурмана…
Голоси людей, які проходили мимо, які стояли купками, які сміялися та кричали, змішувалися, розпадалися, крутилися в невеличких смерчиках – піднімалися вверх, до Бога, мабуть.
Іди-но… Стій-но… Метушня та остовпіння.
Невеличкий старий Марко, за вуличним прізвищем Три Сокіри, знявши шапку, хрестився на чотири боки світу.
Його старенька сусідка Савєта притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу ні на що, аж поки внук, хлопчик років десяти, від незвичної обстановки раптом не кинувся кудись бігти.
– А куди тебе холера несе? – перехід від божественного на повсякденне відбувся миттьово. – Стій, куди! – і шмидко 16 , як молода, кинулася навперейми і перехопила.
– Слава тобі, Ісусе Христе! – старенька знову кланяється, поки її сім’я вигружає з вагона манатки.
Тут нікого не зустрічали: не було кому. Тут всі верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять років вимушеного біженства… І хоча ні Домка, ні Марфа нигди не були раній 17 у Бересті – коли вигнали в біженство, то спочатку йшли пішком, а вже потім, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посідали в вагони, – хоча нигди вони не були в Бересті, зараз, на цьому пероні з тильного боку вокзалу, де виростали піраміди з мішків, скринь, сундуків, до них обох якось разом прийшло відчування: вдома. Тепер дорога вже ляже полотном; тепер усе буде добре: вони вдома. Напруга перебитого біженством життя, тяжкість жити в чужому краю, страх смерті – занадто часто дивиновичани ховали своїх свояків у неглибоких могилах біля дороги, занадто часто виносили з вагонів мертві тіла на станціях, занадто мніго їх всталося на могилках Батайська, страх згубити первинців, череда змін влад, непевність, – і те, що це все врешті скінчилося, що вирвана і та відвезена аж за край світу калина хутко знову буде посаджена у своєму-своїсінькому садкові та знову пустить коріння – зрушені від всього цього, молоді куми міцно обнялися та поцілувалися.
– Ну от, кумо, доїхали, а віте боялися! – молоді жінки, хоча були однолітками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одної дітей, за звичаєм перейшли