вже тут паління… Нявкання затихло. Чим йому поки допомогти? Скільки часу воно тут лежить? Може, води йому дати? Я вернулася додому, знайшла серед речей блюдце і принесла холодної води. Котеня лежало із заплющеними очима, його передні лапи дрібно тремтіли. Я підставила блюдце під мордочку. Котеня підвело голову і стала жадібно пити. Але полегшення я йому не зробила, воно знову заєнчило і стало судорожно кататися по траві…
Коли за двадцять хвилин приїхала Зорницька, котеня було вже дохлим. Або мертвим? Так чи так, на моїх очах життя з усіма його дивами замінила смерть – з її тайнами.
Лена, оглядівши тільце, підвелася з місця.
– Шансов у него не было.
– Вибач, що тебе смиконула. Розумію, що це досить безглуздо – рятувати якесь котеня… Але важко бути байдужим, коли бачиш муки живої істоти…
– Так, це справді досить глупо – рятувати котеня, – погодилася вона.
– І це мені каже кращий брестський ветеринар? – я не чекала такої відповіді від подруги.
– І навіть лауреат премії «Айболит», – підтвердила Ленка. – Це моя робота – рятувати тварин, і улюблена робота, але я не можу не бачити, що відносини людей і тварин скривлюються не в кращу сторону. Навіть не знаю, чи зможу тобі внятно пояснити. Я чітко бачу, що тварини замінюють людям щось важливе, що вони втратили. Але це неадекватна заміна. Хіба, може, за цим стоїть щось, чого ми не знаємо… Якась наша вина…
– Заміняють щось важливе? А що? І яка може бути наша вина?
– Не знаю, я ж тобі не філософ і не соціолог. Та й вони тобі навряд чи відповідять, їх інші питання хвилюють. Але скажи, чи можеш ти уявити, щоб твоя баба Мокрина так тремтіла через котеня, як ти? Глянула б та й пройшла далій. Бо в неї були важливіші турботи. Робота. Життя, за яке треба боротися. Діти. А зараз люди і не працюють, і не борються, зате роблять педикюр таксі та зачиску коту… Раніше тварини служили людям, а зараз люди служать тваринам. А це гріх, як сказав би мій знайомий пресвітер баптистської церкви. Чи не гріх? – вона подивилася на мене у чеканні відповіді, але що я могла відповісти?
– Гм. Ладно, я згодна, – погодилася я, – бабу Мокрину дійсно котячою мамкою не уявиш. Однак і котенята в її час під дизелі не потрапляли. Навіть не знаю, чи пройшла б вона байдуже мимо подібного…
Ленка провела рукою по своєму незвично похмурому, стомленому обличчі і знову схилилася над знівеченим сірим трупиком; жирні чорні мухи вже злетілися на нього, загуділи; вона взяла в руки закривавлене тільце.
– Це котеня не потрапляло під дизель.
– А як же його так…
– Не знаю, як так. Не знаю, хто, навіщо і як відрізав йому задню частину тіла, але це не дизель. Дивись, як гладко зрізано, немов… немов поліно циркулярною пилкою…
Лена повернула кошеня, щоб мені було краще видно.
Зріз дійсно був ідеально гладкий, як би зроблений, до прикладу, такою спеціальною машинкою, якою в крамі ріжуть шинку.
– І найнезрозуміліше для мене, і найтривожніше, –