вітерцем над річкою, слідами мрії, борозною лебедя на воді й день у день ставала дедалі витонченіша та неоціненніша, дедалі непомітніша, аж поки обернулась у просту й напрочуд чисту лінію, тільки-но лебідь відлетів.
А ще смерть мого батька. Мого незрівнянного батька, що став мов із каменю. Кажуть, убивці сивіє волосся, коли його кинджал замість спорожнити смертне тіло наповнює його такою величчю. Вбивцю, що заховався в королівських покоях, віч-на-віч – не зі своєю жертвою, а з гранітним велетнем із саркофага, – й потрапив у пастку тиші, яку сам і спричинив, знайшли на світанку, непорушно простертого внаслідок самої нерухомості смерті.
Отак унаслідок королевбивства мій батько одразу утвердився у вічності, й, коли віддав душу, всі люди затамували віддих на три дні. І то так, що дар мови повернувся, а з плечей упав камінь скорботи тільки тоді, коли ми поховали його. Але король, що не правив, а тільки зважував і давав свою оцінку, видавався нам таким значущим, що, опускаючи, аж тріщали мотузки, труну в могилу, ми вважали, ніби не тіло ховаємо, я складаємо в комору припаси. Підвішений на мотузках, він важив, як перший камінь храму. Ми не поховали батька, а запечатали в землі, й він нарешті став таким, яким був: основою і фундаментом.
Саме батько навчив мене, що таке смерть, і зобов’язав мене, коли я був молодим, дивитися їй у вічі, бо він ніколи не опускав очей. У жилах мого батька текла кров орлів.
Це сталося під час проклятого року, прозваного «бенкетом сонця», бо сонце того року розширило пустелю. Воно осявало піски поміж купами кісток сухими тернами, прозорою шкірою мертвих ящірок і верблюжою травою, що стала мов тверді волосинки. Сонце, яке будувало стебла квітів, поглинуло свої створіння й царювало на їхніх розкиданих трупах, наче дитина серед поламаних іграшок.
Сонце дійшло аж до підземних водних запасів і пило воду з нечисленних криниць. Воно поглинуло навіть позолоту пісків, що стали такими порожніми, такими білими, що ми прозвали той край Дзеркалом. Адже дзеркало теж нічого не містить, а образи, які наповнюють його, не мають ані ваги, ані тривалості. А іноді дзеркало, як і соляне озеро, випалює очі.
Погоничі верблюдів, заблукавши в пустелі й піймавшись у цю пастку, яка ніколи не віддавала своєї здобичі, спершу не розпізнавали її, бо ніщо не вирізняло її, і несли, наче тіні на сонці, примари своєї присутності. Приклеєні до того клею зі світла, вони думали, ніби йдуть; насправді вже поглинуті вічністю, думали, ніби живуть. Вони вели свій караван уперед, туди, де жодне зусилля не брало гору над інерцією простору. Проминаючи криниці, яких уже не було, вони раділи свіжості вечірніх сутінків, що були відтепер лише марною відстрочкою. Вони, наївні, можливо, нарікали на повільність своїх ночей, тоді як насправді ночі минали для них так, немов сонце лише встигло кліпнути повіками. Вивергаючи гортанними голосами прокльони з приводу якоїсь дрібної несправедливості, вони не знали, що доля вже оголосила їм свій вирок.
Ти думаєш, ніби тут спішить